Глава 39. Перед бурею

Ульф розмірено крокував поміж рядів наметів, вперто ігноруючи втому, що розтікалася ногами, й дражливі запахи, які тяглися від польових кухонь. Завтрашній світанок принесе нові клопоти, тож думати про щось, окрім майбутньої битви, вже не вийде, він знав це напевно. А тим часом десь у глибині табору ще одна людина чекала звісток з Великого степу з таким самим нетерпінням, як і Хальвард, хоча і зовсім з інших причин. Ульфу б відмахнутися від настирливих думок та піти відпочивати, але совісті забракло. Лікіт, хлопчисько, знехтуваний своїм же народом, перебував тут із військами герцогства нарівні з багатьма зрілими чоловіками. Він заслужив дізнатися новини не з чуток й пересудів.

Потрібний напрямок Чорному Вовку вказали без жодних затримок. Звісно, за хлопцем наглядали, хоча й не привертаючи зайвої уваги. Ульф знав, що юнака остаточно залишили у складі загонів розвідки, але перед зустріччю віч-на-віч все ж вирішив переговорити зі старшим десятки, в якій служив хлопець. 

— Лікіт ще юний, йому бракує досвіду, але він швидко вчиться, — доповів десятник, кидаючи швидкі погляди на багаття, біля якого розсілися його люди. Звідти долинали уривки розмов й періодично — завзятий сміх. Світле волосся хольдинга помітно виділяло його з решти, але, схоже, юнак почувався впевнено й спокійно в оточенні чужинців з усіх куточків сутінкового краю. — Він спритний й хвацький, а винахідливості вистачить на весь загін. Проте впертий й трохи нерозсудливий. З роками з нього може вийти чудовий воїн, якщо, звісно, спершу він не зламає шию через власну необережність. Знаєте, він навіть демонів не злякався, хоча, зізнаюся, багато хто з досвідчених тоді закляк, як новобранці.

— А спроби втекти чи ще якісь прояви непокори? — зацікавлено уточнив Чорний Вовк.

— Жодної, мій лорде. І, вибачте, якби про це запитали не ви, а хтось інший, а б вважав подібні підозри образою. Серед моїх хлопців немає зрадників та боягузів, готовий дати руку на відсіч.

— Не треба рук, вірю й на слово. — Ульфу ледь не пхекнув від того, як наїжачився десятник. Бач який, за своїх підлеглих готовий навіть суперечити начальству. — Поклич-но мені хлопчика, тільки не привертай зайвої уваги. Й… звільни Лікіта на день чи два від чергувань. На нього чекають болісні звістки, не хочу, аби він наробив дурниць, нехай спершу оговтається.

— Як накажете, мій лорде.

Командир загону коротко вклонився й відійшов, а Ульф залишився чекати осторонь, в тіні намету. Десятник схилився до юнака, щось сказав йому на вухо й поплескав по плечу. Лікіт здивовано підвів голову, але слухняно поставив миску й кухоль до решти посуду й покрокував у вказаному напрямку. За минулі місяці юнак не особливо змінився, хіба що трохи витягнувся вгору, майже наздогнавши дорослих зростом, й трохи роздався в плечах. А ось погляд став іншим: не за віком гострим і якимось зосередженим.

— Мій лорде, — він коротко вклонився, намагаючись не видати ні своєї зацікавленості, ні здивування. — Для мене честь привітати вас особисто. 

Ульф примружився: ні, жодної краплі глузування не було ні в виразі обличчя юнака, ні в тоні його голосу.

— Я теж радий бачити тебе живим і неушкодженим. Чув, тобі добряче дісталося.

— Трохи потріпали, — не став вдаватися в деталі юнак. — Втім, я вже повністю відновився. То чим я можу бути корисним?

— Пройдімося. Є розмова.

Удвох вони відійшли від лінії наметів і піднялися на невисокий пагорб. Звідси відкривався непоганий вид на весь табір. Остаточно стемніло, й багаття здавалися розсипом золотих сполохів під темним небом. Чорний Вовк опустився на невисокий валун, махнув юнаку рукою, запрошуючи приєднатися, проте довго мовчав, ніби не знав, з чого почати. 

— Бачу, у вас якісь дурні звістки, — не витримав мовчанки Лікіт.

— З чого ти взяв?

— Про радісне кажуть без зволікань, — знизав плечима той. — Щось погане сталося в степу? Я чув, ви тільки сьогодні повернулися, і пані Йорунн із вами. Але гадав, це навпаки добра ознака. Чи ні? 

— Якщо перелічувати факти, то, мабуть, перемог все ж більше, ніж невдач. Відбулася величезна битва за Вітахольм, хана Талгата вбито. Тепер дім Хольда знову править Великим степом. Йорунн відшукала і повернула брата, Хала з Гілону став намісником і членом королівського дому, а конунг Лід об'єднав усі племена в одну велику державу. Кочівники визнали його єдиним равителем і остаточно склалі зброю, — стисло переказав Ульф.

— Ого, скільки всього пройшло повз мене. Та це велика перемога, — серйозно кивнув юнак.

— На жаль, за неї довелося дорого заплатити, — Чорний Вовк повернувся до юнака. — Багато хто загинув... І твій дядько Лонхат поліг серед інших, до останнього захищаючи свого конунга і його прагнення. Його тіло з великою пошаною поховали у кургані поблизу столиці, — Лікіт здригнувся й стиснув зуби, але не рушив з місця і не сказав жодного слова. Ульф продовжив: — Мені шкода, що ти не встиг примиритися з Лонхатом. Знаю, ти любив його, і жодна сварка цього не змінить. Якщо хочеш, я поговорю з правителем, і ти вирушиш на батьківщину: попрощаєшся з дядьком, як годиться. Упевнений, лорд Хальвард не буде проти, бо немає нічого гіршого, ніж опинитися відірваним не тільки від рідних, а й від пам'яті про них. Я надам тобі документи й невеликий супровід до кордонів Міати, а далі приєднаєшся до одного з вантажних караванів до степу, їх тепер їздитиме багато.