Глава 37.2

***

— Здрастуй, тату, — тихо промовила Йорунн, торкаючись долонею плоского каменю. — Здрастуй, мамо.

По сірій поверхні тягнулися ряди вибитих символів — імена тих, хто знайшов тут вічний спокій. Вхід у цю печеру був засипаний вісім років тому і закритий плитою, прикрашеною численними родовими візерунками. У них спліталися колосся і листя, трави й птахи, сонце і зірки, вигини річок і рівні простори вільного степу. Там, у темряві за каменем, знайшли свій останній притулок хольдинги, чиї життя забрала чорна хвороба. 

У цьому кургані спочивали конунг Каніт і його дружина. Насип давно поріс травами, сховалися під розсипом квітів чорні грудки землі, по схилах кургану пробігали верткі польові мишки та спритні ящірки. Ні Талгат, ні його люди не зруйнували це місце, бо кочівники не мстилися мертвим. 

— Вибачте, що мене не було так довго. Ніби ціле життя минуло.

Вона неспішно опустилася на землю, сперлася спиною на камінь і прикрила очі.

— Так дивно… Я майже не пам'ятаю ваших облич, та пам'ятаю вас самих і повні щастя роки, що ми провели разом. Ти вчив мене їздити верхи, тату, а мама казала, що я надто маленька для цього, і сварила тебе. Ти сміявся й жартував, що діти конунга народжується одразу у сідлі, і з захопленням приймав кожен мій успіх. Я пам'ятаю, як ти, мамо, розчісувала мені волосся. Ти єдина вміла плести коси з п'яти пасом. А який гордий вигляд ти мала, коли ми з братом повернулися після навчання у сім’ї Ейдана! Ти стояла на сходах палацу, вся пронизана сонцем, і батько тримав тебе за руку. Ви були такими щасливими, так пишалися нами обома! Нам із Лідом пощастило пізнати вашу безумовну любов. Саме вона зробила нас тими, хто ми є. Ви навчили нас триматися одне одного, незважаючи ні на що. Ніколи не здаватися, вірити, що ще трохи зусиль — і ми досягнемо мети. Шкода, ви не бачили брата вчора, не знаєте, яким він став сильним і мудрим. Він гідний титулу правителя більше, ніж будь-хто під цим небом. Я хочу, щоб ти знав, тату: він впорається з усіма труднощами.

Йорунн зірвала травинку, розтерла її в пальцях, піднесла до обличчя, вдихнула свіжий запах.

— Мамо, ти пам'ятаєш, як я втекла від тебе в день святкування врожаю? Мені було шість чи сім років, я залізла на стайню, забруднилася і порвала поділ сукні, яку ти вишивала спеціально до свята. Пам'ятаю, як усі метушилися, а я ховалася, щоб не отримати прочухана. Ти перша здогадалася, де треба шукати. Але не сварила мене, лише подивилася серйозно і сказала, що своєю зневагою я образила гостей свята. Мені досі соромно за ту витівку. 

Йорунн із силою провела долонями по обличчю, скуйовдила волосся і прошепотіла:

— Мамо, ти не розповіла нам… Можливо, навіть батькові не сказала про дар, що залишився вашим дітям. Чи ти й сама не знала, які сили сплять у твоїй крові? Чи вирішила, що ми не готові дізнатися правду? Ми були такі юні, зовсім ще діти. А тепер ми виросли й готові до відповідей, але питати запізно. Я вже ніколи не дізнаюся, що сталося тієї чорної зими. Як вийшло, що ми з Лідом вижили, а ти згасла за лічені години? Невже наші з братом життя куплені ціною твого безмежного кохання? Невже ти віддала нам усе й не залишила собі ні краплі сили, ні спалаху магії? — Йорунн глибоко зітхнула. — Та я досі відчуваю тебе в глибині свого серця. І я нізащо не відмовлюся від твого спадку. В моїх жилах струменить не темрява, що лякає й відштовхує, тепер я знаю це напевно. Тільки любов, що здатна змінювати долі й лагодити світи.  

Вона квапливо стерла зі щоки вологу доріжку й раптово посміхнулася.

— Тату, мамо, я скоро знову покину степ і цього разу, думаю, що надовго. Шлях чекає, а часу залишилося дуже мало. Пробачте, знаю, що моє коріння тут, та, здається, я, нарешті, знайшла своє місце під зорями. І дивовижна річ: воно не «десь», воно просто «поруч». Поруч із кимось. З кимось особливим, без кого усе інше втрачає сенс. Іноді потрібен час, щоб зрозуміти найпростіші речі. Іноді доводиться втратити, щоб усвідомити важливість втрати. Встати на краю, пройти по лезу, змусити себе почути та побачити найважливіше. Я не хочу більше втрачати коханих, мамо. Я вже втратила вас із батьком, ледь не втратила брата і друзів. Досить горя і самотності. Впевнена, ви зрозумієте мене, ви завжди розуміли... Побажайте мені щастя і відпустіть.

Вона встала і притулилася чолом до нагрітого каменю. 

— Я люблю вас усім серцем! І завжди буду любити.

***

Лід чекав на неї неподалік. Вона підійшла до брата, взяла його за руку й мовчки рушила по стежині. Якийсь час скрип піску й дрібних камінчиків під їхніми ногами був єдиним звуком, але конунг все ж порушив мовчання:

— То коли вирушаєш?

— Завтра на світанку.

Він кивнув.

— Доглянеш за Халою? 

— Звісно, адже він тепер не тільки мій друг та намісник цілого міста, а й член нашої родини. Ба більше: він вже став другою людиною у Вітахольмі. Не знаю, чи помітила ти, але, схоже, нойони ладні вирішувати справи саме з ним, а не зі мною. 

— Це тому, що твоя темрява надто тисне на них. Тобі доведеться контролювати себе значно ретельніше, ніж зазвичай, а їм — вчитися співіснувати з нащадком демонів.

— Звучить так собі.

— О, повір, це значно легше, ніж здається, — хитро підморгнула вона. — Вони призвичаться й полюблять тебе, брате.

— Як ти?

— Ну… Може, трохи менше, втім, хтозна?

— Добре, повірю на слово. А поки розкажи мені про нього, — раптово попросив брат. 

— Кого? — розгублено кліпнула очима Йорунн.