Глава 37.1

***

Потім настав час очищення. Вцілілі стирали сліди недавнього бою, прибирали зброю й уламки, вирівнювали дороги, засипали ями й забирали тіла загиблих. 

Талгата, Удвара та інших північан віддали землі за обрядом кочівників. Нойоном хулайд став один із тисячників племені, звання ж хана не взяв більше ніхто. Загиблі кочівники мали отримати якнайшвидше переродження, а тому їхні душі не слід було турбувати ні сльозами, ні спогадами. На церемонію прощання не прийшла жодна мати, дочка чи дружина племені: їм не можна було бачити печать смерті на обличчях рідних. Місце поховання обрали на значній відстані від доріг і міста, над ним не залишили ні насипів, ні пам'ятних знаків. 

Лід сам закрив обличчя Талгата багато вишитим саваном, повернув господареві його меч, щит, сагайдак зі стрілами, тугий лук і кінську упряж. Потім могилу хана засипали землею й вкрили шаром дерну, аби сховати місце останнього сну Талгата від чужих поглядів. У пам'яті кочового народу залишилися тільки ім'я і розповіді про життя і смерть останнього Великого хана степу.

Над тілами полеглих хольдінгів натомість насипали кургани неподалік від тракту. Відтепер навіть випадковий подорожній міг ненадовго зійти зі шляху, аби роздивитися кам'яні плити, що закрили вхід до світу предків. Сіра поверхня кожної була вкрита викарбуваними іменами загиблих, яких належало згадувати добрим словом, тихою піснею або хоча б думкою. 

Лонхата з роду Сагар поховали окремо від решти, а попрощатися з ним прийшов чи не кожен мешканець Гілону та Вітахольму. Останні дари наставнику й другу двох конунгів принесли й Лід, і Йорунн, і Кіт з Халою, і Ейдан, і ще сотні хольдингів.

— Відпочивайте з миром, — неголосно сказав Лід, коли останній камінь зайняв своє місце. — Нехай безкраї простори небесного степу приймуть вас, повернуть вам втрачених батьків і коханих, наділять молодістю й силою. Я вірю, що там на вас чекає славний Хольд і усі його нащадки аж до Каніта. Там світить ласкаве сонце, а теплі дощі омивають зелені трави. Там ви зможете бенкетувати в величезному палаці, співати пісні про славетні битви минулого й чекати, поки світ відродиться наново, і ми знову будемо разом.

Коли на темному небі зажеврілі зірки, у полі за містом запалили багаття. У їхньому очищувальному полум'ї мали назавжди згоріти гнів і розбіжності, а люди вперше зібралися у відблисках світла не як загарбники й раби, а як рівні. Не було ні пісень, ні плачу за похованими, ні святкування перемоги, ні жалю поразки. Хольдинги просто розділили їжу та питво з кочівниками, аби закріпити цим новий зв'язок між народами. Вино, настояне на травах, й тепло від вогню потроху зігріли людей. Незграбні обміни вимушеними фразами переросли в розмови, дехто навіть дозволив собі посміхнутися чи посунутися, поступаючись місцем вчорашньому ворогу.  

Йорунн відчувала, як її власне серце поступово заспокоюється, немов частина її життя назавжди пішла в минуле й забрала з собою тривоги та хвилювання. Так, у душі все ще було порожньо, на місці старого попелу ще не піднялися паростки нової радості. Однак у цій несподіваній внутрішній тиші стало виразно чути інші думки, що надто довго чекали свого часу. 

Дочка Каніта тихо вислизнула із загального кола вогнів й присіла віддалік, обійнявши зігнуті коліна. Ніби граючись, вона запалила з десяток крихітних кольорових вогників, кілька секунд помилувалася їхнім повільним танком, а потім дозволила піднятися у темне небо. Пальцями правої руки дівчина несвідомо торкнулася лівого зап'ястя, але на місці звичного металевого обідка було пусто.

«Можливо, після війни, в магії не буде потреби? Ти могла б жити звичайним життям. Тобі є, що любити вдома, і вдома є ті, хто щиро любить тебе», — прозвучав в її голові голос Хали.

Це була правда.

Нехай світ навколо змінився. Нехай вона сама, та й Хала теж, страшенно подорослішали. Але перші почуття — наївні, полохливі й чисті — все ще поєднували їх в одне ціле. Хала неодноразово ризикував життям, аби допомогти їй. Вона ризикнула собою, аби допомогти степу. Вони обидва досягли того, на що й не сподівалися. Кожен пройшов своє випробування, і пройшов його з гідністю.

От тільки біда в тому, що тепер вона знала, ким є насправді. Якою б небезпечною й суперечливою не була темрява, Йорунн назавжди визнала її своєю частиною. Більш того: тільки з магією дівчина почувалася цілісною, живою, наповненою. Відмовитися від сили? Вести життя мирної городянки й забути, що здатна відкривати двері світів?

Йорунн знала, що Хала завжди любитиме її. Але так само знала, що найпотаємнішими думками й надіями їй хочеться ділитися зовсім не з ним.

Не його ім’я вона шепотіла у хвилини відчаю на мості-між-світами, не з ним хотіла розділити мить повернення у дім дитинства. 

А з чоловіком, що не став її першим коханням.

З чоловіком, що змусив її пройти через надважкий шлях дорослішання.

З чоловіком, чий крилатий силует поруч із її силуетом вибила на колонах храму сама темрява.

З чоловіком, що відпустив її, дозволивши обрати самій.

З тим, хто знав, що вона може не повернутися, але все одно обіцяв чекати.

Як дивно, що їй довелося поїхати так далеко, щоб нарешті визнати це. Страх того, що всі її почуття — це лише жалюгідна спроба розуму змиритися з неволею та знайти розраду в людині, що відібрала в неї право вибору, зник. Вона власноруч спалила той страх під стінами Вітахольму, поховала у землі разом із тілом Талгата. Хальвард перестав бути засобом заповнити порожнечу, що створили в ній поразки й втрати, але не перестав бути так само важливим. Дорогим. Близьким і бажаним.