Глава 37. Місце поруч з кимось

Йорунн спостерігала за поєдинком, немов уві сні. Їй було страшно не те, що відвернутися, а навіть моргнути чи вдихнути глибше необхідного. Здавалося, варто прикрити очі хоч на мить, і вона знову втратить брата, тільки тепер вже назавжди. Перед внутрішнім зором все ще стояло знекровлене обличчя Лонхата, по щоках текли сльози, руки пекло від магії вогню, яку вона змушена була контролювати на шаленій для себе відстані. З яким би задоволенням вона сама позбавила хана життя! Не важливо, пострілом, ударом меча чи магією. Але Лід не дозволив втрутитися.

— Лонхат загинув не заради помсти. Ми мусимо довести справу до кінця. Я мушу. — Він обернувся на мить до Ульфа, що стояв поруч: — Догляньте за нею.

Чорний Вовк кивнув. У цьому бою він брав участь на рівних з хольдінгами. І якщо спершу на нього дивилися зі стриманою недовірою, то після кількох прямих сутичок з кочівниками, прохання Ліда не викликало ні в кого жодного здивування.

Коли в повітрі свиснули списи, Йорунн здригнулася всім тілом. 

Коли вершники зійшлися на відстань удару, зрозуміла, що її руки дрібно тремтять. 

Коли Талгат востаннє підвівся з землі, вона затримала подих так сильно, що в голові запаморочилося. Ульф підійшов ззаду і міцно стиснув її плечі, затягнуті кольчужним обладунком, не даючи впасти. А потім пролунав короткий скрегіт останнього удару — і запала тиша. Така довгоочікувана тиша.

— Зупинити бій! 

Усе подальше змішалося. Люди, звуки, накази, брязкіт зброї, іржання коней, тупіт ніг, відгомін магії, що згасала, — все це було не важливо. На негнучких ногах Йорунн підійшла до брата і рвучко притулилася до нього. Щастя від того, що він просто живий і просто є, накрило її з головою. 

Вона не знала, перемога це чи поразка. Кожен приніс жертву, кожен був зраджений й зрадив, кожен отримав помсту. Добре і погане змішалося так, що вона навіть не намагалася розібратися. І все-таки протистояння двох правителів нарешті скінчилося.

Чи була ціна за це надмірною? Йорунн не взялася б дати відповідь. Чи можна було знайти інший вихід? Напевно, так, і не один. Однак кожен крок, сказане слово, скоєний вчинок і прийняте рішення привели всіх цих людей саме сюди, під стіни Вітахольма. 

І це була єдина правда, з якою усім їм доведеться жити.

Коли сонце торкнулося обрію й пофарбувало трави червоним світлом, ворота Вітахольма відчинилися. На дорогу виїхали нойони. Їх залишилося усього троє: Делгер, Гоньд і Очир. Удвар, найстарший з хулайд, загинув у битві. Разом з нойонами їхали прапороносці, перекладачі, тисячники та кілька сотників, що мали засвідчити рішення сторін. За їхніми спинами Йорунн з невимовним полегшенням побачила знайому світловолосу постать. Хала їхав самостійно, руки його були вільні, ніхто не охороняв хольдінга, йому навіть повернули зброю — добрий знак, провісник прийдешніх змін. 

Йорунн не втрималася, кинулася назустріч другові, тільки-но його ноги торкнулися землі, та обійняла його так міцно, як тільки могла. Хала обережно й дбайливо торкнувся її плечей, наче боявся випадково завдати болю.

— Ти ціла? — запитав він замість привітання.

— Так, — вона квапливо кивнула кілька разів.

— А Кіт? Він дістався назад?

— З ним усе в порядку, він десь там, у шатрі, допомагає готувати місце для перемовин, — Йорунн шмигнула носом, навіть не намагаючись приховати сліз полегшення. — Ви обидва чудово тримаєте слово, але, небом клянуся, ще раз подібне я не переживу.

Вона стерла сльози тильною стороною долоні й відсторонилася, пильно розглядаючи нойонів. Ті дивилися навколо насторожено й похмуро, та й хольдинги не виглядали надто привітними. Сумніви висіли в повітрі так само відчутно, як запах диму й крові. Однак нарешті Лід і Делгер обмінялися стриманими привітаннями, вклонився Очир, сухо кивнув Гоньд, доклав до серця руку Дуараг, похмуро привітався Орік. Хала обвів очима присутніх хольдингів і повернувся до Йорунн:

— Чому немає Лонхата? Я бачив, як його прапор опустили посеред битви. Він поранений?

— Загинув, — по обличчю Йорунн знову побігли сльози. — Штурм наших позицій був надто потужним, ми не встигли закрити пастку. Він виграв для нас дорогоцінні хвилини, але Талгат власноруч відібрав його життя. Старшим у роду Сагар залишився Орік. 

Хала судомно втягнув повітря й зігнувся, наче його вдарили в живіт.

— Він замінив мені батька… Він був найвідданішим воїном з усіх, кого мені доводилося зустрічати.

— Як і мені — схлипнула Йорунн. — Він зробив для нас із братом більше, ніж могла зробити звичайна людина. Та він пішов непереможеним. 

Хала змусив себе випрямитися, проте і його очі підозріло блиснули. 

— Шкода, він не побачив, чим скінчився бій.

— Шкода, що він так і не встиг примиритися з племінником, що чекає в Недоре… Але тепер це наш тягар. Упевнена, дух Лонхата вже у вільних просторах. Він прожив життя так, що багато хто б позаздрив. Йому нема чого соромитися, його місце серед найдостойніших героїв минулого. Навіть поруч із Хольдом він не схилить голови. 

— Я хочу попрощатися з ним.

— Як і я, як і конунг та інші. Лонхат буде похований з почестями. Багато курганів доведеться насипати нам у ці дні, — Йорунн, нарешті, опанувала себе. — Та зараз не час для скорботи, бо Лід потребує нашої допомоги. Ходімо, всі вже чекають...