Глава 36.3

***

Хольдинги зупинилися на відстані потрійного польоту стріли від стін й одразу взялися до справи. За лічені години перед містом зросла подвійна стіна з гостро заточених кілків, подекуди розтягнули лабіринти мотузок, а обіч основної дороги від воріт встигли викопати загнуті траншеї й насипати невеличкі вали з землі й привезеного заздалегідь каміння. Будь-який кінь, який потрапив хоча б одним копитом у таку пастку, ризикував зламати ноги й покалічити вершника.

Коли сонце пройшло зеніт, ворота Вітахольма відчинилися й на простори степу ринула перша хвиля атакувальників. Над їхніми головами гордовито стелилися у повітрі довгі й вузькі полотнища вимпелів. Червона тканина на тлі синього неба нагадувала глибокі подряпини, просочені кров’ю, й обіцяла бій не заради слави, а лише заради смерті.

Кіннота кочівників широким клином врізалася в огороджувальну лінію, зім'яла, зламала й протиснула стіну з кілків. Повітря розірвали жалібні крики поранених коней, що взяли на себе основну міць удару, та вершників, що наштрикнулися на гострі леза списів та вістря жердин. Запахло залізом, сіллю й кров’ю — огидними запахами важкої й болісної смерті. 

Та все ж, перший бар'єр був узятий, і крізь пролом, що утворився, кочівники рушили далі. Хольдинги розсипалися в сторони, щоб не потрапити під копита, й поступилися місцем потрійній шерензі лучників. Пролунав короткий наказ, повітря застогнало від потужного залпу стріл. Ковані наконечники стріл з глухим стуком врізалися в щити, шоломи, лускаті панцирі. За першою хвилею пострілів одразу налетіла друга й третя. Декому пощастило: пробите масивне дерево щитів стрілам було не під силу, та багато хто закричав, затуляючи рани чи намагаючись видерти стріли з пошкодженої броні. Більше за людей постраждали коні: вочевидь, не менше половини лучників цілилися по ногах тварин. Стиснуті у вузькому проході вершники виявилися ідеальною мішенню. Минуло лише кілька хвилин, і пролом заповнився мертвими тілами, а ті, хто вижив, були змушені відійти, аби не загинути даремно.

Кочівники спішно відступили, виходячи на безпечну відстань. Пролунав сигнал рога, нападники змішалися, знову згуртувалися в окремі загони й рушили вздовж загородження. На хольдінгів впала справжня злива зі стріл і списів.

— Щити! — прокотився над рядами людей гучний наказ.

Тепер ніхто з людей Талгата не намагався перемахнути перешкоду з наскоку. Їм було важливо розчистити простір за нею, налякати ворогів, змусити тікати тих, хто готувався зустрічати другу хвилю атаки. Хольдингам довелося ховатися під прикриттям високих і важких дерев’яних загорож, які утримували по двоє-троє чоловіків, втім це дало змогу витримати обстріл з мінімальними втратами.

А тим часом на полі з'явилися нові воїни. У легких обладунках, на швидких конях, озброєні лише гаками на довгих мотузках, вони миттєво дісталися до стіни кілків, накинули на них сітки, а потім, зачепивши гаками сітки, рвонули геть.

Мотузки відчайдушно натягнулися й загуділи від напруження, проте ривок був такої сили, що кілки просто вивернуло із землі. Частину загороджень розкидало, решта, сплутана й переламана, потяглася слідом за вершниками, мнучи ковилу й вцілілі квіти. Шлях для основного наступу був відкритий.

Зметнулися до неба розшиті золотом стяги, заплескав на вітрі прапор, прикрашений зображенням шолома з трьома навершями. Хан ніби кидав виклик ворожому війську: ось я, йду до вас, нумо, подивимося, на що ви здатні. Завили роги, загриміли барабани, і важка кіннота рушила вперед дорогою, набираючи швидкість із кожним ударом копит. 

Кілька залпів стріл прорідили атакувальників, ями й купи каміння розділили людський потік на окремі струмки, але остаточно зупинити чи сповільнити не змогли. З виттям, гуркотом і дзенькотом металу супротивники зіткнулися віч-на-віч. Тепер бій розтікався вздовж усієї лінії оборони хольдінгів, немов пожежа по сухостою. Обидві сторони билися з несамовитістю, шаленством і завзятістю приречених. Хан пробивав дорогу туди, де майоріло за вітром біле полотнище. Він йшов по голову Ліда.

***

Делгер спостерігав за боєм зі стін Вітахольма. Йому і його людям хан доручив охороняти місто. Чи була це недовіра до нойона й небажання ставати з ним плече до плеча, чи то, навпаки, упевненість у тому, що старший з тайгута впорається з захистом в будь-якому разі, Делгер не знав.

Від самого початку бою він не залишав стін й стежив за подіями на рівнині. Його гострі очі помітили не тільки піднятий стяг конунга, а й безліч інших символів. Шуліка, що падає, на пагорбі зліва, отже там стоять люди Лонхата з роду Сагар. Праворуч від дороги — прапор зі змією, що обвиває гілку дерева, знак Танасіса. По центру, поруч зі стягом конунга майорів прапор із конем, піднятим на диби, — герб жителів півдня. Й звісно ж, ластівку з розправленими крилами, а як інакше? Де Лід, там і Йорунн.  

— Приведіть бранця, — наказав нойон одному зі своїх охоронців. — Я хочу, щоб він теж побачив цей бій.

Коли Хала піднявся на оглядовий майданчик, кочівники вже прорвалися за другу лінію оборони. Зовні полонений виглядав таким же блідим й виснаженим, як і раніше, але, схоже, міцно тримався на ногах. Більш того — він ввічливо вклонився нойону й зухвало розправив плечі, ніби й не його руках дзеленчали важкі ковані кайдани. 

—  Залиште нас, — Делгер кивком наказав охороні відійти.

— Але пане, чи це безпечно?

— Виконуй, що наказано.