Глава 36. Угода

Над Вітахольмом згустилися сутінки. У вікнах будинків жевріли вогники. Буденні клопоти скінчилися, люди розходилися по своїх подвір'ях. Над дахами потягнувся легкий дим: пахло гарячим хлібом, спокоєм і затишком. 

Однак далеко не всі мешканці міста планували відпочивати цієї ночі. Кілька людей один за одним прослизнули через хвіртку у невеличке обійстя і якомога швидше зникли в будинку. Останній з них ненадовго забарився, озирнувся, щоб переконатися, що їх не помітили, і лише потім зачинив за собою двері.

Господар будинку мовчки провів гостей у дальню кімнату, дочекався, поки всі влаштуються, і лише потім заговорив:

— Я радий, що ви прийшли, — він обвів очима співрозмовників. Жоден з нойонів не відмовився від зустрічі, і це давало певну надію. — Ви, мабуть, уже чули звістки про конунга Ліда, але скоріш за все не знаєте, як їх сприйняв Великий хан. Скажи всім, Октаю.

Молодий сотник, до якого були звернені ці слова, ніяково повів плечима.

— Погано. Він впав у шаленство й розтрощив тронний зал, а потім наказав готуватися до облоги й… — Октай хекнув у кулак та додав значно тихіше: — приготувати бочки з горючою олією по всьому місту. Мовляв, що скоріше спалить Вітахольм разом з його скарбами, захисниками й рабами, ніж дозволить Ліду увійти до воріт.

Слухачі схвильовано перезирнулися. 

— Гнів — поганий радник, — хитнув головою Гоньд, нойон ойра, немолодий та абсолютно лисий чоловік, всю голову якого вкривали густо нанесені татуювання. — Як, втім, і страх.

— Це просто слова, — заперечив Удвар. — Ви ж знаєте характер хана, він що той смолоскип: спалахує від однієї іскри.

— Але раніше його гнів був більш результативним. Воювати проти меблів й спалювати рабів — багато вдачі не треба, — підібгав губи ойра. — Так, згоден, повернення Ліда — кепська новина. Але, по-перше, це ще не програш: розбили конунга один раз, розіб'ємо знову. А по-друге, з таким настроєм навіть якщо ми сховаємося за стінами міста, нестриманість хана вб'є нас раніше, ніж рани, голод або хвороби. Я вкотре вже розчарований його діями.

— Можна подумати, ти б на місці хана танцював від радощів, — презирливо фиркнув Удвар.

— Я б скликав воєначальників й почав розробляти план оборони. Але наша думка хану, вочевидь, не надто цікава. Тож вибач, якщо і я буду ставити під сумнів його накази.

— Просто з цікавості: ти щось пропонуєш замість них?

— Те, що давно треба було зробити. Я пропоную обрати нового лідера.

— Тобто затіяти смуту, коли ворог біля порога. Прекрасна ідея.

— Можливо, єдина вірна. Потім стане надто пізно. Ми мусимо діяти тут і зараз, — блиснув очима старий нойон. — А ти що думаєш, Делгере?

— Що цю війну виграти буде значно важче, ніж попередню. Що в нас замало людей для відкритого зіткнення у полі, а вести оборону настільки великого міста, як це, ніхто з нас не вміє. Під час облоги загинуть сотні, якщо не тисячі.  Де гарантія, що хан не перекладе всю відповідальність за це на нас і не зітне нам голови? Або ще краще: виконає погрозу й спалить усіх у нападі роздратування. Ми повинні шукати способи домовитися, — озвався господар будинку.

— З ким? — похмуро уточнив Удвар. — Із Талгатом чи Лідом?

— А ти як думаєш? — різко повернувся до нього Делгер. — Ти — нобон племені. В місті сотні сімей хулайд, захищати яких — твій прямий обов’язок. Чи титул нойона важить для тебе більше?

— Саме про своїх людей я й дбаю. Якщо великий хан дізнається про цю розмову, то він четвертує нас та стратить кожного десятого з наших племен.

— Нас четвертують за одну підозру в тому, що подібна розмова була, — Делгер виглядав похмурим й втомленим. — Тому пропоную перестати говорити недомовками, у нас занадто мало часу. У мене є серйозні підстави думати, що ми повинні хоча б поговорити з конунгом, перш ніж починати бій.

— Поясни, — підозріло прижмурився Удвар.

Делгер сухо кивнув, а потім підійшов до бічних дверей, відчинив їх і щось тихо наказав вартовому. Пролунав шурхіт, і за хвилину в коло світла від слабкої масляної лампи заштовхнули двох зв’язаних молодиків. Кочівники підхопилися зі своїх місць, Октай схопився за зброю, але, підкоряючись жесту Делгера, завмер.

— Як ти посмів привести сюди чужинців? — в Гоньда від гніву аж лисина почервоніла. 

Вигляд у полонених був пошарпаний, вони мружилися від світла, наче до того багато часу провели з зав’язаними очима у суцільній темряві. У вищого на вилиці наливався синець. Другий виглядав наче цілим, але його одяг порвався і забруднився, немов хлопця довго тягли по землі або штовхали ногами. 

Та в тому, що бранці належали до народу Хольда, не було жодних сумнівів.

— Сучий ти сину, Делгере, — скрипнув зубами Удвар. — Зовсім з глузду з’їхав?! Треба було б прирізати спочатку цих двох, аби не розбовтали зайвого, а потім, — його палець вимогливо ткнув в напрямку нойона тайгута, — вже тебе. За те, що знюхався з ворогами. 

— А ну тихо, — наказав Дергер. — Ти в моєму домі, тож залиш поки зброю в піхвах. Як і ви всі, — він обвів присутніх важким поглядом. — Спершу вислухайте, потім обміркуємо, кому жити, а кому й померти.

Він смикнув високого бранця за комір й штовхнув на середину кімнати: