Глава 35. Розплата

Ледве встиг осісти пил за спиною гінця, як чуття Талгата невдоволено заворочалося. Крізь монотонний гул сотні переживань і тривог спливла одна єдина думка: допомога не прийде. Надія на підтримку імператора танула з кожним днем, військам не дістатися сюди вчасно, хіба що облога міста затягнеться на місяці. Утім, хан уже давно зрозумів, дива творяться наполегливою працею і точним розрахунком, а не везінням і порожніми мріями. Він мусив приборкати власний гнів, аби не погіршити ситуацію ще більше. 

Гарячкуватість повелителя степів хвилювала кочівників усе сильніше. Сліпучий, запаморочливий тріумф, якого хан домігся чотири роки тому, почав забуватися й танути під вагою щоденних турбот. 

Так, підкорені землі були багаті й родючі, а захоплені у Вітахольмі цінності дозволили винагородити за вірність усіх, хто на це заслуговував. Однак успіх виявився нетривалим. Розуміння глибини прірви, що відділяла кочівників від навколишнього світу, прийшло невблаганно, наче осінні вітри. Великий хан і його люди стали найлютішим ворогом для хольдінгів, жителів узбережжя, народу лісів. І знову опинилися на околиці світу. 

Південні тракти зі степу залишилися закритими, їх охороняли так ретельно, що жоден торговий караван за чотири роки не досяг Вітахольма. Дальні родичі хольдингів, що жили за морем, хоча й не надали воєнної допомоги Танасісу і Гілону, та й до більш північних берегів більше не запливали. Без торгівлі й притоку нових ідей Вітахольм наче застиг у зимовому сні, чекаючи на повернення кращих часів.  Залишалося сподіватися лише на підтримку імперії, але її було страшенно мало, особливо для того, щоб переломити ситуацію.

У лавах кочівників ширилося невдоволення. Хан розумів, що якщо цього року він не зможе взяти хоча б Танасіс, то до майбутньої весни питання зміни влади буде вирішено. 

Талгат діяв на випередження. За його наказом взимку схопили кількох найімовірніших призвідників бунту, серед яких був його єдиний родич і можливий спадкоємець: двоюрідний племінник. Жорстока страта ненадовго вгамувала гарячі голови. Ніхто не хотів дізнатися, як це — бути розірваним на частини чотирма кіньми. Втім Талгат не сумнівався, що з часом заколотники зроблять ще одну спробу відібрати в нього владу. Останні запаси магічних кристалів були вже витрачені на часткове зцілення поранень хана. Лікар обіцяв, що за кілька днів Талгат знову зможе їздити верхи. Цей сухенький чоловік, від якого пахло сотнею трав разом, не розумів, що в разі потреби хан битиметься хоч зі списом в грудях. І все ж нових каменів не було, жерці, що керували стихіями, давно повернулися додому, тож будь-який бій міг стати для Талгата останнім. 

Повернення Йорунн з роду Хольда змусило хана відчути себе загнаним у глухий кут, а постійний біль у ступні став щоденним нагадуванням про невідворотне майбутнє. Трясця його матері, ну чому ця мертва дівка ніяк не могла вмерти остаточно?! Наявність у мерзотниці нових здібностей лякала не на жарт. Уперше за своє життя хан засумнівався в тому, що розуміє устрій цього світу. Тваринний страх скував його свідомість та вибив опору з-під ніг. Він почав боятися нічних шерехів і тіней по кутках кімнати. Тепер Великий хан спав при десятках запалених ліхтарів, які мали не підпустити до нього темряву.

Минали дні. Термін, поставлений Йорунн, спливав, а він так і не ухвалив остаточного рішення. Він дуже втомився. Сіре буденне минуле наздоганяло його, перетворюючи хана на перешкоду, камінь, що лежить посеред широкої дороги. Колишній страх поразки ожив, став теперішньою реальністю, звився кільцем і, наче змія, вчепилося у власний хвіст. Те, що колись здавалося омріяним успіхом та важливим надбанням, розсипалося прахом й просочилося крізь пальці. А окремі спогади — про відчайдушні погрози Йорунн, дрібні обмовки Хальварда, зникнення Ліда — раптово перетворилося на основу основ, на міцний фундамент, стрижень, що підтримує зміни історії. 

Ще зовсім недавно йому здавалося, що немає нічого важливішого за відновлення справедливості для кочівників. Талгат вважав, що спільна перемога і крах ненависного роду Хольда дасть людям можливість підбадьоритися і рушити далі, стати по-справжньому великим народом. Йому марилося, що тільки суворість, бідність і непривабливість пусток була причиною того, що кочівники залишалися на околиці життя. Йому не спадало на думку, що багатство степу — ніщо порівняно з розумінням, що робити з новими можливостями. А можливостей було безліч. 

Навіть якщо не рахувати магію, Вітахольм приголомшив людей, все життя яких до цього проходило в оточенні просочених димом возів, напівкочових отар і щоденної боротьби за чисту воду і ситну їжу. 

Виявилося, що всяка майстерність має свою ціну: довгі роки наполегливої праці та вдосконалення навичок. Найбільшим надбанням стали не речі, а люди, які могли поділитися знаннями. Великий хан був змушений направити свій погляд на жалюгідних бранців, підданих колишнього конунга, бо тільки вони вміли обробляти землю так, щоб зібрати до осені багатий урожай, звивати тонкі нитки, перетворюючи грубу вовну й льон на м'які тканини, будувати міцні будинки, видобувати і якісно обробляти метал, використовувати камінь і дерево, пристосовуючи їх для своїх потреб. 

Кочівникам довелося вчитися всьому: поводженню з ковальськими й ткацькими інструментами, мистецтву посадки рослин, лікарській справі. Позаду залишився болісний і страшний досвід війни, але заради подальшого виживання переможці мусили не тільки розділити з переможеними спільну справу, їжу і притулок. Завойовникам довелося дослухатися до тих, кого вони вважали рабами, а подекуди — й виконувати їхні накази. 

Все частіше Талгат бачив, що блідошкірі жителі півдня з сіро-зеленими очима проходять повз нових хазяїв з високо піднятими головами, — і йому хотілося вити від розчарування. Колись його народ бачив в хольдингах загарбників й жадав лише помсти, тепер дослухався до їхніх порад, цікавився їхніми традиціями, куштував їхні страви, вчив їхні назви для предметів і явищ, бо не мав для того своїх власних. І поступово, але невідворотно, танув і розчинявся серед чужинців.