Глава 33.2

— Ні! — голосно вигукнув градоправитель. — Не я відкрив їм шлях, не я впустив цих людей у місто! Це наклеп і брехня!

— Ну, дверцята відчинив не ти сам, — перебив його бранець, — але за твоїм наказом, вірно? А ось покликав нас ти, написав листа Великому хану, хай буде слава його вічною...

— Це підступний наклеп. Кому ви вірите? Ворогові?! Він просто хоче позбавити усіх нас віри і єдності, тому й каже це. Духами предків присягаюся, я цього не робив,  — Адой роззирнувся довкола, та поряд із ним не захотів встати жоден містянин.

— Ти брешеш, градоправителю, — з-за чужих спин вийшов Яфаг. Він був блідий, мов крейда, під його очима залягли сині тіні, мабуть, минулу ніч він зовсім не спав. — Це я відкрив браму за твоїм наказом. Я пустив сюди убивць, бо був упевнений, що зустрічаю вісників. Ти написав листа, який передали у Вітахольм, але відповіддю стали не слова, а стріли. Моя вина не менша за твою, я понесу кару, передбачену законом. Але й ти знайди в собі хоч краплю мужності та не бреши, — він опустився на одне коліно і схилив голову.

Варта одразу підійшла до Яфага, обшукала, і, не знайшовши навіть кинджала, зв'язала руки за спиною. Він не пручався.

— То що скажеш? — Лід перевів погляд на градоправителя.

— Що не тобі вирішувати, злочин це чи ні! — раптово зло вигукнув він. — Твоя сестра проміняла нас на мага з-за гір, а де був ти? Чи не ти перший покинув свій народ? Чи не ти кинув нас помирати під ударами чужих мечів? А, можливо, ти сам зрадник? Брехливий боягуз, що просто дочекався слушного моменту? Чому ти гідний довіри більше, ніж я, який усе життя віддав служінню?

Тоді конунг підійшов до нього майже впритул і тихо запитав:

— Хочеш відповідей на свої запитання? Подивися мені в очі, Адою із роду Гасті! Що ти там бачиш?

Лід схопив Адоя за комір й підтягнув до себе. Той сіпнувся, намагаючись звільнитися, але друга рука Ліда лягла на потилицю градоправителя й не дозволили навіть поворухнутися. Хала переглянувся з Лонхатом, і обидва рушили до конунга, побоюючись, що в Адоя вистачить дурості схопитися за сталь. Однак Йорунн утримала обох.

— Лід знає, що робить. Облиште.

Кілька хвилин здавалося, що двоє людей просто дивляться одне на одного. Але потім Адоя затрясло. Його обличчя спотворилося невірою, крайнім подивом, жахом і, нарешті, розумінням. Йорунн вдихнула ледь помітний запах магії: аромат свіжості після грози, холодний й гострий, наче подих зими. 

Що Лід дозволив Адою побачити на дні своїх очей, оповитих темрявою? Битву в Терітаці? Прорив сили і його наслідки? А може міст-між-світами та демонів? Вона спитає про це брата, обов'язково спитає, але після, коли поруч не буде стількох людей, не готових зрозуміти й прийняти це.

Адой ослаб, губи його затремтіли, ноги підігнулися, він опустився на коліна просто в пил і затулив обличчя руками, розгойдуючись, немов п’яниця.

— Чи посмієш ти ще раз повторити свої звинувачення? — холодно запитав Лід, але той не озвався ані звуком. — Ти довірився Талгату, дозволив кочівникам прийти сюди лише для того, щоб їхніми руками захопити владу над хольдингами. Де ж твоя честь і гордість, вірність присязі й народу?

Відповіддю йому стали тільки придушені схлипи. Адой, шанований й гордовитий Адой Гасті тремтів й рюмсав, наче мала дитина. Йорунн ледь стрималася, аби не відвернутися. В будь-який інший час це жалюгідне видовище змусило б пом'якшати навіть кам'яне серце, але тепер ніхто не вимовив ані слова. Конунг відвернувся і відійшов убік.

— Ці люди — зрадники, — голос Лонхата пролунав твердо. — Усі ви знаєте наші закони. Ні градоправитель, ні його помічник не заслуговують на милість. Я вимагаю їхньої смерті. 

— Як і я, — подав голос Дуараг. На обох хольдингів він дивився з жалістю, але жодного слова на їхній захист не вимовив.

— Смерть, — важко зронив Хала.

— Смерть, — тихо відгукнулася Йорунн.

— Смерть зрадникам, — луною неслося з усіх боків.

Яфаг відчужено кивнув, немов не про його життя зараз йшлося. 

— Пробач мені, конунгу, — раптом застогнав Адой. — Благаю тебе, дай можливість виправити скоєне...

Розчавлений і зганьблений, він схлипнув й простягнув руки до Ліда, однак той, на велике полегшення Йорунн, залишився непохитним: 

— Навіть у малої змії може виявитися достатньо отрути, щоб принести велике горе. Прийми свою долю з гідністю.

Адой неочікувано прудко рвонувся вперед, вихопив з-під одягу кинджал і замахнувся, намагаючись дістати конунга, але не встиг зробити й пари кроків, як закричав від нестерпного болю: меч Лонхата ввійшов йому в живіт по саме руків’я. Ще мить колишній градоправитель стояв нерухомо, а потім очі його закотилися, тіло безвільною лялькою осіло донизу й відкинулося на спину. Кинджал — непотрібний і забутий — випав із його пальців і з жалібним дзвоном занурився в дорожній пил.

Яфаг здригнувся всім тілом, спостерігаючи, як червона кров насичує землю, але погляду не відвів. 

Лід повернувся до Кіта і щось тихо сказав йому. Лучник здивовано моргнув, але не посмів сперечатися: хутко відійшов до міської стіни, зірвав кілька стеблинок трав, що пробилися серед каміння, й повернувся до конунга. Лід витягнув з сагайдака лучника стрілу, потім огорнув травинками держак і повернувся до Яфага:

— На коліна.

 Конунг підняв стрілу над головою зрадника й промовив з чіткістю, від якої у слухачів кров в жилах застигла:

— Нехай будуть усі, хто прийшов сюди, свідками мого слова. За законом степу відступництво має бути покаране. Зрадник не може бути одним із нас, не може зватися хольдингом, а тому я засуджую цю людину до позбавлення імені та довічного вигнання, — Лід легко переламав держак над головою Яфага, зім'яв трави й кинув уламки собі під ноги. — Ти більше не можеш зватися Яфагом із роду Кайнаксарт, ніколи не переступиш поріг будинку, в якому живе хоч один хольдинг, не розділиш із нами хліб і воду. Тебе немає серед живих, тебе не приймуть душі пращурів, в тебе немає імені, ти більше не один із нас, ти сам по собі. Геть звідси й ніколи не повертайся.