Глава 33.1

Ранок забарвив небо в блідо-золотий колір, розлився ніжним туманом в низинах між пагорбами, спалахнув яскравими барвами в хмарах. Сьогодні на конунга з сестрою чекали справи, довгі години розмов, зустріч із радою. Але поки сонце не піднялося досить високо, Йорунн умовила Ліда втекти від зайвої уваги на міський мур й поснідати просто на стіні. Попри всі тривоги й суперечливі думки поруч із Лідом вона почувалася щасливою.

— Ульфе! Підіймайся до нас! — Йорунн привітно махнула рукою північанину, який і після довгої подорожі не змінив розкладу вранішніх тренувань. — В нас є хліб, сир, яблука й копчене м’ясо.

— Залюбки, якщо не заважатиму.

— В жодному разі, — Лід розслаблено вмостився на неширокій дерев’яній лавці на самому краю оглядового майданчика, розгорнутого убік внутрішнього двору. Звідси було видно майже все прибрамне подвір’я, житлові будівлі, нерівні вулички й нечисельних перехожих, що тільки бралися до буденних справ.

Йорунн схилилася над кошиком із їжею:

— То з чого волієш почати?

Звук спущеної тятиви, що виразно пролунав у вологому повітрі, змусив її здригнутися. Наступної миті вона більш відчула, ніж побачила різкий рух. Ульф миттєво стрибнув убік й з усієї сили штовхнув Ліда на землю. Стріла свиснула над ними та з глухим стуком увіп’ялася у дерев'яну огорожу на зворотній стороні майданчика. Слідом за нею й набагато ближче до людей дзенькнула друга. Поштовхом ноги Ульф перекинув лавку, аби хоч якось перекрити огляд невідомому лучнику, Йорунн навпаки кинулася до сходів униз. 

— Йорунн, трясця, ні!

Тятива задзвеніла втретє, але смертоносне послання спалахнуло і розсипалося попелом просто в повітрі. Йорунн перемахнула кілька сходинок, вибігла на відкрите місце й вимогливо підвела руку.

Жива тінь ковзнула вперед набагато швидше за будь-кого з людей. Ульф не встиг подолати й половину відстані, а тінь вже набула добре знайомої форми, вишкірилася гострими зубами та наздогнала нападників. 

Першого лучника, вдягненого в одяг звичайного містянина, напівзмій збив з ніг, протягнув землею й рвонув відкрите горло гострими кігтями. Пісок забарвився червоним, мляве тіло сіпнулося і завмерло. Другого нападника змій охопив кільцями й здавив до хрускоту, позбавляючи свободи руху. Бранець закричав моторошно і пронизливо.

— Зупинись, ти розчавиш його, а він потрібен живим!

Ульф щиро сподівався, що Йорунн почує його.

Вона обернулася — і Чорний Вовк відсахнувся від тієї люті, що спотворила її обличчя. 

— Прошу, Йорунн, — Лід нарешті дістався сестри й м'яко торкнувся її руки.

Йорунн шумно видихнула, повернулася до лучника і все-таки розвіяла тінь. До людини вже бігли вартові. Його підняли на ноги, струснули, безжально скрутили руки за спиною, штовхнули, примушуючи опуститися на коліна. Навколо місця нападу швидко зібрався натовп.

Лід мовчки простягнув сестрі стрілу, яку встиг витягти з дерев’яної огорожі. Йорунн здивовано підняла брови, провела кінчиками пальців по візерунку, нанесеному на держак чорною фарбою:

— Навіть так? У стінах Гілона?

— Я сподівався, що після Теритаки мені не доведеться підозрювати в кожному підданому зрадника, — голос Ліда тремтів від люті. — Та, мабуть, помилився.

Він рушив до полоненого, і люди розступилися перед своїм конунгом. Від Йорунн позадкували, щоправда, схиляючись так низько, як ніколи раніше. Моторошну потвору встигло роздивитися багато свідків, так само як і те, що вона підкорилася тендітній на вигляд дівчині. Натовпом прокотився шепіт:

— Це була магія? 

— То он про що казали на минулій нараді…

— Та істота значно небезпечніше, ніж списи та мечі.

Бранець стиснувся, втягнув голову в плечі, спробував відповзти назад, але болісний поштовх у спину змусив його завмерти. Чоловік виглядав наляканим до півсмерті, його погляд був намертво прикутий до Йорунн. Схоже, навіть неминуче покарання за замах на деякий час втратило для нього усяке значення. 

— Як ти потрапив у місто? — голос конунга здався слухачам розпеченою смолою, що вливається у вуха. 

Бранець дрібно затремтів, закашлявся й сплюнув під ноги конунга слину, змішану з кров’ю. 

— Голова, — майже простогнав він мовою хольдингів. — Лусне… 

Лід змусив себе відвернутися. Лучник полегшено віддихався й прохрипів:

— Нас впустили. Нас покликали сюди.

— Ти з племені ойра?

Полонений кивнув й додав:

— Я — так, а він, — кивок у сторону закривавленого тіла, — хулайд. Був хулайд.

— Хто саме вас покликав?

— Твоя людина, конунгу, — у бранця вистачило сил підвести очі на Ліда. — Тебе знову зрадили, — він хрипко розсміявся, але одразу ж зайшовся стогоном. На його губах виступила кривава піна.

— Адой з роду Гасті?

Полонений кивнув кілька разів, але губи його посиніли. 

— Ти присягнешся в цьому пам'яттю своїх предків?

— А до чого мені брехати? — ойра дихав важко, з надривом.