Глава 33. Хижаки

Нічний Гілон поринув у напівтемряву. Люди розійшлися по домівках, нечисленні масляні ліхтарі, що запалювали біля будинків, гасли один за одним. Останні вогні миготіли лише у караульні та біля прибрамних будівель, але це світло не мало діставатися стіни, аби не заважати очам дозорців роздивлятися темний степ. 

А от під стінами життя не завмирало ні на хвилину. Теплий сухий вітер розгойдував трави, серед яких скрекотіли коники й цикади. Біля самої землі спалахували бліді вогники світлячків. Повітря повнилося найрізноманітнішими звуками: шурхотом, шелестом, тонким писком комах, нечутною ходою м'яких звіриних лап.

На камені, нагрітому за день, згорнулася тугими кільцями змія. Її спину прикрашав строкатий візерунок із сірих, чорних, світло-зелених і яскраво-помаранчевих плям, помітних навіть у темряві. Вона дивилася на світ нерухомими жовтими очима: чекала на здобич, що вартувала б її уваги. Прослизнула поміж валунів вертка ящірка — надто швидка. Стрибнув і зник серед травинок коник — дрібниця, не варта уваги. Промайнув у повітрі нічний птах — небезпечний супротивник, озброєний гострими пазурами й загнутим дзьобом. 

Раптово змія повернула голову: просто до неї вгору по каменю дряпалася миша. Вона старанно сопіла та чіплялася крихітними кігтиками за тріщинки на сірій поверхні й, схоже, не відчувала небезпеки. Змія підібралася, звила кільця щільніше і вже хотіла розпрямити пружне тіло, коли відчула неподалік чужу присутність. Жовті оченята блимнули й згасли, а вже наступної миті строката стрічка ковзнула в траву, аби уникнути зустрічі з найнебезпечнішим хижаком тутешніх місць.

Спершу одна людська тінь, потім друга ковзнули повз камінь у напрямку непримітних вузьких дверцят осторонь від головних воріт. Чужинцям не було діла ані до змії, ані до її вечері. Їхнє завдання стосувалася лише Великого хана степу, хай живе він вічно. 

Миша ж, так і не дізнавшись, яку загрозу оминула, порснула геть у своїх справах. 

***

— Ти! Та як ти посмів? Що ти накоїв? — Яфаг схопив градоправителя за сорочку і струснув із такою силою, що Адой на мить забув як дихати. — Ти сказав, що прибуде вісник з посланням! Гонець із листом, безодня тебе розірви, а не двоє вбивць, яких я власноруч пустив у місто! Ти, та ти...! Ти лицемір і кривоприсяжник, ось ким ти є насправді!

У Яфага слів забракло. Лють і пекучий сором витіснили геть усі інші почуття. Градоправитель вчепився тонкими сухими пальцями в зап'ястя Яфага, намагаючись змусити того розтиснути руки, втім, марно: Яфаг був молодший, сильніший, тренованіший.

— Якщо я такий насправді, — здавлено прошипів Адой, — то й ти не набагато кращий: відправив послання Талгату, а тепер відкрив шлях його людям. Пізно скиглити, як побитий пес. Будь чоловіком, відповідай за свої вчинки!

Яфаг не втримався і вдарив градоправителя по обличчю. Адой осів на підлогу, потираючи почервонілу щоку.

— Я просто передав звістку, виконав твій наказ. Звідки мені було знати, що ти задумав? — у розпачі вигукнув мимовільний співучасник. — Одна справа — сказати Великому хану, що вискочка з роду Хольда хоче йти на нього війною й запропонувати домовитися без бійки. Зовсім інша — зв'язатися з убивцями. Відповідай: ці люди прийшли по Йорунн і Ліда, а ти планував це з самого початку?

— Просто вдалий збіг, не більше. Всі наші проблеми вирішаться за один раз, чи це велика біда? — Адой встав, похитуючись, відійшов геть і сповз у широке крісло біля вогнища. — Ти, звісно, можеш зараз вийти звідси й розповісти всьому місту про мої плани. Упевнений, тебе почують, як же інакше? — він презирливо скривився, — Конунг — це символ, він ідеальний, бездоганний, його влада священна, захищати його — це честь. І начхати, що світ навколо змінився, що цей конунг поведе вас на смерть. Я ж хочу, щоб ми знайшли новий шлях, нове місце, гідне народу Хольда. Без спадкоємців Каніта.

— Ти божевільний! 

— То йди якомога швидше, розповідай, — оскірився Адой. — І не забудь додати трохи про свою роль у цій історії. Адже це ти, а не я, запропонував надіслати першого листа. Ти, а не я, відчинив хвіртку. Ти відволік вартових, аби шпигунів не помітили. Замість того, щоб здійняти тривогу, ти кинувся до мене, щоб перекласти вину й виторгувати виправдання у власного сумління. То я скажу прямо: ти теж винен і понесеш покарання разом зі мною. Спробуєш збрехати — і я розповім усе сам. Твоє слово ляже проти мого, а я присягнуся, що кажу правду.

Яфаг відчув, як земля під ногами хитнулася і попливла. Він закрив обличчя долонями й застогнав, а потім розвернувся і з силою вдарив кулаком по стіні. Ще раз, і ще, і ще, і ще, доки на кісточках пальців не показалася кров. Адой дивився на нього мовчки, трохи посміхаючись і погладжуючи щоку.

— Я був готовий позбавитися Йорунн. Хотів, щоб вона сама покинула степ, не витримавши зневаги та підозр, — прошепотів Яфаг самому собі, але градоначальник все одно почув кожне слово. — Ніколи в житті я б не наважився заподіяти шкоду Ліду, адже я теж приносив йому присягу. Йому, а не його сестрі!

— Позбав мене цих жалюгідних промов, — холодно озвався Адой. — Зробленого не повернеш, твоє життя міцно прив'язане до мого. До чого тепер зайві сумніви? Просто дозволь долі самій вирішувати, яку дорогу обрати.

Яфаг застогнав і схопився за волосся.

— Будь проклятий той день, коли я зустрів тебе, коли вперше прислухався до твоїх слів! — вигукнув він.