Глава 32.1

***

Вдруге за місяць Гілон гудів, наче рій диких бджіл, у вулик яких діти ткнули палицею. Якщо сьогодні на своїх місцях залишився хоча б хтось, то винятково за покликом обов'язку або через хворобу. Коли з міських мурів розгледіли загін, серед дозорних прокотилося сум'яття, змішане зі страхом. Здійнялася метушня, хтось вдарив у дзвони, і ледь не всі мешканці й гості міста висипалися до воріт. 

Відверто кажучи, на успіх Йорунн сподіватися боялися: надто вже всі втомилися чекати дива. Багато хто кидав несміливі погляди на лінію горизонту в надії побачити відчайдушну трійцю або четвірку вершників. Але степ здавався пустим і люди раз у раз виправдовувалися перед собою за зухвалі думки: хіба взагалі можливо повернути час і виправити за кілька днів те, що не змогли виправити за чотири роки? 

Щоправда, дехто небезпідставно вважав, що Йорунн навмисно приховала частину правди. Єдиний, хто міг пролити світло на ці події — старий Лонхат з роду Сагар, але він вперто не відповів на жодне поставлене питання. Незабаром навіть найнастирливішим довелося відступити. 

Того дня Лонхат у супроводі Оріка з'явився на мурі рано вранці й не залишав його ні на хвилину, а тому став одним із перших, хто побачив вершників, що наближалися до міста. 

— Хто це з ними? — запитав збитий з пантелику Орік. — Попереду я точно бачу пані Йорунн, але хто позаду?

— Поки що не знаю, та скоро ми це з'ясуємо. Гей, хто-небудь, дайте відбій тривоги. Сил нема слухати це дзеленчання.

Прибрамна площа швидко переповнилася, і люди вийшли за межі міської стіни. На підступах до Гілона вершники перейшли на рись, а потім і зовсім на крок. У натовпі наростав нетерплячий гомін, уперед вийшов Адой Гасті, і городяни шанобливо розступилися, даючи йому дорогу.

Лонхат же вчепився поглядом у світловолосу постать поруч із Йорунн, несила впоратися з хвилюванням.

— Та будь я проклятий усіма демонами відразу, — тихо прошепотів він, — вона змогла! — Серце відчайдушно забилося в грудях, у вухах задзвеніло, повітря почало бракувати, на очах виступили сльози. Раптово старий щасливо розреготався і міцно обійняв сина: — Вона зробила це, Оріку! Їй вдалося! Швидше вниз, ми повинні привітати конунга!

Йорунн слідувала за братом, залишаючись на кілька кроків позаду. Із прихованою радістю і невимовним полегшенням вона спостерігала, як витягнулося від подиву обличчя градоправителя. У натовпі лунали захоплені вигуки, люди, вражені й здивовані побаченим, один за одним ставали на коліна при наближенні загону. Йорунн відшукала поглядом Лонхата. В його очах горіла не просто радість, а невимовна гордість. Старий помітив й упізнав також Ульфа Ньорда. Чорний Вовк шанобливо вклонився у відповідь на привітання. 

Тим часом Лід зупинився поруч з Адоєм і легко зістрибнув на землю. На хвилину погляди їхні схрестилися, запала важка мовчанка. Градоправитель не поспішав вітати Ліда або схилятися перед ним. На обличчі Адоя, змінюючи одне одного, прослизнули крайнє здивування, недовіра, розчарування і ретельно приховувана злість.

— Ви не схилите голови перед своїм правителем? — неголосно, але чітко запитав конунг в абсолютній тиші.

Хвилину градоправитель вагався немов зважував на невидимих терезах можливість не визнавати конунга справжнім. Законний коронований правитель — це не дівча, нехай і з благородною кров’ю. Він забере до своїх рук усю повноту влади, Адою лишиться тільки виконувати чужі рішення.

Лід чекав, і з кожною секундою погляд його ставав дедалі важчим. Йорунн не була впевнена, що брат розуміє, як сильно зараз тисне його магія. Нарешті Адой не витримав і, опустивши очі до самої землі, низько схилився перед конунгом.

— Вітаю вас на землях Гілона, Ліде, сину Каніта. Прийміть щирі вітання з новознайденою свободою і прошу пробачити мені замішання. Запевняю, що лише безмірне здивування було тому виною.

— Я чую ваші слова і приймаю їх, — холодно відгукнувся Лід. — Радий зустрічі.

— Мій конунг, — ще нижче схилився градоправитель.

Ульф і Йорунн обмінялися багатозначними поглядами. Не було сенсу говорити вголос, Чорний Вовк і так чудово все зрозумів. Йорунн опустилася перед братом на одне коліно й торкнулася правим кулаком землі, Хала й Кіт повторили її жест.

— Народ степу, — голос Ліда з легкістю пролетів над натовпом й відбився від стін. — Я, Лід, син Каніта, нащадок роду Хольда, вітаю вас у Гілоні, — він підняв руку, забороняючи переривати його промову. — Завдяки Йорунн закінчилися роки мого вимушеного ув’язнення. Вона повернула мені свободу, втрачену з вини хана Талгата. Це були важкі часи для багатьох із нас. Але тепер, коли ми знову стоїмо на одній землі, коли дихаємо одним і тим самим повітрям, я хочу запитати вас, чи вірні ви ще своїм обіцянкам? Чи пам'ятаєте, як присягали мені в день коронації та під час посвяти у воїни? Хольдінги! Я хочу почути від вас, чи готові ви знову стати під мої прапори, визнати мене єдиним законним правителем? Чи готові словом та ділом довести вірність дому Хольда?

— Так! — прокотилося одне єдине слово, повторене сотнями голосів.

Мечі вдарили об щити, пролунав спів рогів, звуки змішалися і потонули в загальному радісному гомону. Губи Йорунн прикрасила ледь помітна посмішка. Нехай не їй дісталася вся ця любов, шана і визнання, нехай не їй присягаються у вірності ці люди, нехай не за її словом вони готові вирушити й на бій, і на смерть. Але в тому, що зараз об'єднало стільки сердець, була, безсумнівно, і її заслуга.