Глава 30.2

***

Наступні три дні пролетіли для Малкона непомітно. Виявляється, йому дуже не вистачало підтримки друга й мовчазної впевненості в тому, що все рано чи пізно владнається. І хоча особливих приводів для радощів не з’явилося, ідея спробувати дістатися до Мейрам через Арселію раптово почала набувати конкретних обрисів. 

З одного боку, Малкон абсолютно логічно сумнівався, що Арселія варта довіри у такій справі: врешті решт навряд теперішнього положення колишня наложниця домоглася лише завдяки красі й чистому серцю. З іншого, він не міг згадати бодай малого факту, що б кидав тінь на її репутацію. Мати, дружина, милосердна покровителька знедолених — так про неї казали й на ринках, й за зачиненими дверима будинків аристократів. Цікаво, скільки в тих словах було правди, а скільки лестощів? Перевірити це можна було лише на практиці.

Малкон вагався і не міг дійти однозначного висновку, яким саме має бути план. Зважував варіанти й так, і сяк. Будував теорії, шукав альтернативи, адже припускав, що будь-хто, до кого він звернеться по допомогу, може виявитися агентом Сіфа Йонни.

З главою таємної служби у Малкона склалися дивні стосунки. Особистої зустрічі йому поки вдавалося уникнути, але Сіф Йонна не покидав спроб зловити загадкового суперника на прізвище «північанин», що поступово згуртував навколо себе ледь не половину дармсудських злочинців. О так, пана голову таємної служби не аби як дратували постійні зникнення шпигунів і інформаторів, разючий об’єм контрабанди, а також зухвалі рейди на схрони, старанно облаштовані для міських засідок.

Те, що розклад сил у місті поступово змінюється, Йонна зрозумів близько року тому. Спершу його людям стало важче добувати відомості, потім деякі з інформаторів замовкли назавжди. Кілька дуже важливих для Сіфа боржників, а, щиро кажучи, заручників, раптово виїхали з міста разом із сім’ями й рабами. Знайти бодай якісь сліди, щоб покарати втікачів, звісно, не вдалося. Навіть міська варта, що мала б стежити за переміщенням цілого списку людей, лише розводила руками: ані возів з майном, ані челяді вони не бачили. Зникли — і все тут.

Звісно, все це коштувало Малкону не аби яких грошей. Нескінченний потік хабарів забезпечував вибіркову сліпоту варти, домовленості з різноманітними торговцями, найманцями й контрабандистами — свободу переміщення й безпечні схованки. За два роки в столиці Малкон завів найнесподіваніші знайомства. Серед його нових союзників були й міські злочинці, і знатні пани з титулами, довжиною не в один рядок. Зустрічалися, втім, й добровольці: зухвалість і жорстокість, які дозволяв собі глава таємної служби, встала поперек горла багатьом мирним торговцям й дрібним аристократам.

Йонна лютував. У хід пішло все: пастки, стеження, раптові обшуки й терор. Одного разу люди Йонни спалили дім насолод на річковій пристані лише тому, що хтось бовтнув, ніби загадковий «північанин» відпочиває там після справ. Після цього випадку Малкон відпустив бороду й волосся на південний манір, остаточно змінив меч на скімітар й почав ховати обличчя за куфією, наче пустельний мандрівник. 

Невдала спроба дістатися Мейрам могла стати для нього смертним вироком. Вдала додала б підпільній мережі додаткових можливостей. Малкон раз по раз прокручував у голові імена потенційних союзників, але не знаходив серед них достатньо надійної людини. Ні слуги, ні домашня челядь для такого не годилися, абсолютні незнайомці з аристократів чи їхні дружини — теж. Це мав бути хтось, чиєму слову могли б повірити й Арселія, і сам Малкон.

Розуміння прийшло раптово: Мушарафф бен Рушді, людина, чиїми зусиллями Арселія увійшла в імператорський палац. Одного разу Малкон виконав для нього невелике, але вельми слизьке доручення. Близької дружби між настільки різними людьми, звісно, не виникло. Втім північанин непогано розбирався в людях, і господар школи рабів здавався йому найвдалішим союзником в настільки делікатній справі. Ця думка надихала.

А тим часом відпочинок добігав кінця. Сьогоднішній день був присвячений зборам у дорогу, і крихітна кімната гвардійця виглядала чимось середнім між складом торгового каравану і зброярнею. Малкон перебирав речі абсолютно механічно, думками повертаючись до тих моментів, коли йому вдавалося побачити Мейрам. За майже два роки таких напівзустрічей набралося чимало, адже сестра імператора мусила відвідувати публічні святкування, наносити візити до храму та брати участь у показових прогулянках містом. Але щоразу поруч із нею були підлеглі Сіфа Йонни, шпигуни й охоронці, які стежили за кожним її кроком. 

І раптом Малкон застиг на місці, упустивши з рук важкі піхви. 

— От лайно! То он чому він здався мені знайомим! — по його обличчю прокотилася ціла лавина суперечливих емоцій.

Проклинаючи себе за неуважність і злочинну легковажність, Малкон щодуху кинувся геть з кімнати. У довгому вузькому коридорі випадково збив з ніг чийогось слугу, вихором пронісся сходами донизу, зазирнув у кімнату Арена — порожньо. Вискочив на подвір'я, звернув за ріг, де перекинув цілу гору кошиків з овочами та розполохав прачок, які надумали потеревенити неподалік від тренувального подвір'я. Роззирнувся — знову порожньо.

— Безодня, — прошипів крізь зуби. — Демонова безодня!

І кинувся в ту частину фортеці, де розташовувалися покої герцога і Чорного Вовка, сподіваючись зустріти хоча б когось із них. Охорона пропустила Малкона без жодного запитання. Цього разу йому пощастило більше: Ульф і Арен знайшлися в просторій кімнаті коменданта, заваленій мапами та рапортами з усіх куточків герцогства.