Глава 27.4

Вона справді багато чому мене навчила: як відчиняти й зачиняти брами між світами, відчувати наближення хижаків, плутати сліди й ховатися від переслідування. І слухати: простір навколо, чужі думки, розчинені в повітрі, шепіт каменів, дихання неба, мовчання безодні. Поступово мої страхи почали відступати, я став помічати прекрасне у відсутності сталості та вічній зміні моста-між-світами. 

А потім я відчув рух там, де його раніше не було. Хтось провалювався крізь реальності, і цей «хтось» був настільки ж живий і справжній, як і я сам. Я чув його серце, воно билося нерівно й нажахано, згасаючи з кожною хвилиною. Аж раптом відчув запах гірких трав й талого снігу. Я кинувся уперед і побачив тебе, Йорунн: поранену, безсилу, легку і напівпрозору, немов тінь, розпростерту на землі.

Ти вмирала, і я нічого не міг з цим вдіяти, навіть торкнутися тебе не міг. 

— Не втручайся, — рука Ірдріш стиснула моє плече й змусила застигнути на місці. — Такі, як ми, не втручаються, поки нас не просять про допомогу.

— Але вона не може навіть слова сказати, хіба ви не бачите?!

— Їй і не треба. Дивись. 

Хоронителька мала рацію: до тебе вже поспішав незнайомець. Я не роздивився його обличчя, бо воно було приховано тінями і язиками полум'ям, але почув ще одне живе серце.

— Він точно не ворог?

— Гадаю, що ні.

Незнайомець підняв тебе, струснув, влив свої сили, змусив йти за ним, аби покинути це примарне місце. Він встиг виправити все практично в останню мить, та все ж встиг.

— Хто ця дівчина для тебе? — запитала хоронителька.

— Сестра.

— Як дивно переплітаються іноді шляхи долі, — усміхнулася вона, але слів своїх пояснювати не стала. — Зв’язок між вами досі доволі сильний. 

Вона відвернулася й пішла геть, наче нічого дивного не сталося, тоді як в мене залишилася купа питань.

— Що ви мали на увазі, коли сказали «такі, як ми»?

— Що врешті решт тобі потрібно буде обрати свою долю, Ліде. В тебе прекрасні дані, ти здібний учень й вмієш майже все, що мусиш вміти. Ти можеш залишитися на мості й стати ще одним його доглядачем, але тоді треба розірвати усі зв’язки з минулим життям. Відпустити сестру, думки про помсту й втрачену корону, а згодом — пам’ять про інші дрібні негаразди людського життя. Якщо не зробиш цього, рано чи пізно міст тебе вип’є й знищить. А можеш спробувати зберегти спогади й надії, що одного разу сестра знайде дорогу до тебе. 

— Але…?

— Але мусиш чекати на неї поза мостом. Обери будь-який достатньо щільний світ, аби твоє фізичне тіло мало змогу вижити там, й довірся власній долі. Вона вже написана, повір, залишилося лише прочитати. 

— Звідки ви знаєте, що сестра буде шукати мене?

— Буде. Бо її доля написана так само як і твоя.

Мабуть, я збрешу, якщо скажу, що не вагався із вибором. Підкорити простір поза межами простору, контролювати світи — хіба це не спокуслива ідея? Однак, думка, що минуле так назавжди й залишиться минулим, що я ніколи не обійму тебе, сестро, не сміятимуся із друзями, не дізнаюся щирого кохання, не візьму на руки власного первістка, була нестерпною. Тоді хоронителька відкрила для мене прохід у справжній світ, спустошений чи то демонами, чи то самими його мешканцями. 

— Я залишу підказку для неї, — Ірдріш накреслила на вогкому піску біля порталу знак ластівки. — Цей знак не зітреться й не зміниться, бо така моя воля. А тепер йди.

— Дякую за все, моя леді. Прощавайте. 

— Усього лише до побачення, Ліде.

Потяглися довгі дні очікування. Згодом мені знову почали снитися сни, я немов спостерігав за чужим життям через каламутне скло. Я бачив, як ти змінюєшся, сестро, дорослішаєш, вчишся радіти й сміятися. Я бачив поруч із тобою різних людей, та вони були немов розмиті тіні без облич. Тільки один чоловік, той самий, хто витяг тебе з мосту й поділився власною магією, виглядав живим і чітким. Він завжди стояв поруч із тобою, непомітно допомагав, оберігав, направляв. А потім він відчув мене... 

Йорунн сіпнулася й раптово зашарілася, наче згадала щось надто особисте.

— Саме він перший здогадався, що відбувається. Шукав сліди, торкався переходів, що пам'ятали моє тепло. Не раз і не два за ним по п'ятах гналися ті самі жадібні до чужої сили істоти. І щоразу він ховався раніше, ніж вони встигали заподіяти йому шкоду. А потім на міст прийшла ти, сестро.

— Я намагалася, клянуся, та сил було замало. Вибач, що змусила стільки чекати.

— Для нас із тобою час спливав неоднаково, гадаю, для мене від падіння Вітахольму минув хіба що рік. Втім, це справді не має значення: я просто сподівався, що коли-небудь вам вдасться. До речі, мушу повернути тобі дещо, — він витяг з кишені різьблену фігурку в вигляді мишки на довгому шкіряній мотузці.

— «Та, що вказує шлях», подарунок Хелмі з народу саянів! — радісно зойкнула Йорунн. Лід усміхнувся:

— Гадки не маю, про кого ти говориш, та назва вдала. 

— Як ти помітив її?

— Важко було не помітити, враховуючи, що в тому світі окрім мене не було жодної розумної істоти, та й мишей, здається, теж. І що вона аж спалахувала від твоєї магії.

Йорунн ласкаво провела кінчиком пальця по витягнутому кістяному носику, а потім потяглася до волосся Ліда:

— Дай зав’яжу. Тепер вона належить тобі.

— Боїшся, що знову загублюся?

— Тільки спробуй.

Лід обережно притиснув сестру до себе й стиснув її в обіймах.

— Ні в якому разі, Йорунн. Присягаюся.