Глава 27.3

— Коли впала Теритака, ми намагалися відступити до столиці або хоча б просто прорватися через війська кочівників. Погоня відрізала нас від Вітахольма й змусила віддалитися на захід. Наші коні були виснажені, ми втомилися після битви в місті, всі були пригнічені. В нас закінчувалася їжа та вода, про перепочинок і сон ніхто вже навіть не мріяв. Нас гнали, наче звірів на полюванні, поки не затиснули у гаю. Одних застрелили, декого з поранених затоптали кіньми.  У мене не залишилося волі до опору, тільки біль, відчай та лють. 

А потім… Потім щось сталося. 

Я погано пам’ятаю деталі, власне, був спалах, вітер, вогонь. Все рвалося, тріщало й руйнувалося, а я відчував себе не людиною, а вузьким отвором, через який рветься несамовитий водний потік. Я чув крики й стогони, але не міг зупинити це безумство.

— Це називається проривом сили, — тихо підказала Йорунн. — Магія, що спала у твоїй крові, проклала шлях назовні, аби захистити тебе.

Лід важко зітхнув:

— Вона й захистила, знищивши усе навколо: і ворогів, і друзів. Людей і коней розірвало на шмаття, уламки дерев змішало з землею і кров’ю. Це було настільки жахливо, що досі не розумію, чому я не збожеволів. Я хотів опинитися будь-де, лише б не серед понівечених тіл людей, з якими пліч-о-пліч стояв увесь цей час — і схоже, що магія виконала це бажання.

Мене виштовхнуло з цього світу. Я падав у нікуди, у безодню, позбавлену країв і напрямку, і продовжувалося це нескінченно довго. Коли здатність мислити повернулася до мене, я опинився в незнайомому місці, схожому на ці краї, тільки ось зірки на небі були інші, а на небо ніколи не сходив місяць. 

Пізніше я дізнався, що мене викинуло в інший пласт реальності, спустошений і покинутий. Зовсім недавно там жили істоти, вочевидь, схожі на нас із вами. Я мандрував від одного покинутого житла до іншого, та бачив лише загублені речі, покинуту на столах їжу й зрізані квіти, що навіть не встигли зів’янути без води. Я не зустрів нікого, з ким можна було б поговорити. Нікого, хто б пояснив мені, що відбувається. Нікого, хто вказав би шлях додому. 

Так тривало дуже довго: години, дні, може, тижні. Важко сказати, бо я втратив здатність відчувати час. Аж раптом простір навколо мене просто почав танути й зникати, як сніг під променями весняного сонця. Мене знову виштовхнуло у велике ніщо, але цього разу я зміг зупинити безцільне падіння та відшукав ще одну відносно безпечну реальність. А потім знову блукав між світами, повільно втрачаючи розум. 

Ворогові не побажаю такого: розуміти, що все, що здавалося непорушним, може розсипатися прахом від одного дотику. Ніколи не знати напевно, де північ, де південь, чи буде кинутий камінь падати на землю, чи зникне в просторах неба. Пити воду, що перетворюється на сухий пісок просто в долонях. Їсти пил, що дає сили не гірше за повноцінну їжу.

Божевілля оточило мене з усіх боків. Я знесилів і зневірився, за мною гналися дикі істоти, яким немає назви. Я вбивав їх, але їхні тіла розчинялися в повітрі. У цей момент мені хотілося тільки одного: знайти хоч щось постійне.

І знову моє бажання було почуте. 

Тоді я не знав, хто вона й звідки. Вона назвала себе хоронителькою, доглядачкою, тією, хто вказує шлях. Від її кроків по травах і камінню в сторони розходилися брижі, немов вони були всього лише відображенням на поверхні нескінченного озера. Вона простягнула мені руку — і я вперше за весь час відчув людське тепло, живий дотик істоти з плоті й крові. Вона назвала себе Ірдріш. Сказала, що це дуже приблизне звучання її справжнього імені, втім, прийнятне для створінь мого світу. Ірдріш стала моїм порятунком.

Ми довго мандрували удвох. Вона сказала, що цей простір називається мостом-між-світами і є результатом переплетення десятків справжніх світів й тисяч ілюзорних, що виникли з нескінченного ніщо одночасно з магією. Вона ж розповіла про переходи й портали, частку темряви всередині моєї крові й про владу, яку вона надає. А ще — про тих самих хижих істот, демонів, що блукають від однієї реальності до іншої, збираючи крихти втрачених життів й полюючи на енергію справжнього життя. 

— Такі, як ти, випадкові гості без належної підготовки, стають їхньою здобиччю за лічені дні. Дивно, що ти зміг вижити. Таке, звісно, трапляється, але рідко. Живим не місце на мості-між-світами.

— То доправте мене назад. 

— Я можу лише вказати шлях, але не прокласти його.  Перехід, який ти відкрив, рятуючись від переслідування, був випадковим. Для мосту портал став чимось на кшталт поранення, а ти — уламком зброї, що застряг в магічному тілі. Чим щільніший твій реальний світ, тим скоріше він загоїть нанесену рану. Гадаю, тобі відомо, що дістати уламок, не завдавши нового пошкодження, неможливо. Твій світ вимагатиме жертви, тільки рідна кров приведе тебе назад. Інакше ніяк.

— То нащо ви взагалі прийшли? 

— Бо ти шукав, — вона, здається, не помітила мого відчаю й злості. — Ти хотів знайти бодай щось постійне у світі змін. Але що таке постійність? Як можна вказати шлях до того, чого ти не розумієш?

— А хто розуміє?

— Я. І я поділюся своїми знаннями настільки, наскільки це буде можливо.