Глава 27.2

Мабуть, для Хали й Кіта події на галявині виглядали як остаточна й повна нісенітниця. Йорунн смутно здогадувалася, що для двох друзів, що, звичайно ж помітили спалахи, шум й вир безформної темряви в самому серці гаю, їхнє з Лідом повернення виглядатиме дивно. Як, власне, і вогняний пролом з нізвідки та моторошні тіні за ним. Ох і багато ж їй доведеться пояснювати! Втім, на хвилювання чи занепокоєння сил не вистачило. Ноги тремтіли, в голові паморочилося. Вона мляво повела рукою, прибираючи захисний контур. 

Хала і Кіт вражено спостерігали, як тануть клуби темряви й гаснуть вогні, як все чіткіше проступають крізь магічне марево силуети брата і сестри. В якийсь момент Йорунн здалося, що вони так і залишаться стояти осторонь, та раптом Хала ворухнувся й до дівчини донеслося:

— Скажи мені, що ти теж це бачиш.

— Бачу, — голос Кіта зірвався від хвилювання. — От трясця! Тобто, — він ошелешено переводив погляд з Йорунн на Ліда й знову на Йорунн. — Тобто… Ах ти ж…

Йорунн хитнулася й все ж сповзла на руки брата

— Сестро!

— Ти ціла? — кинувся вперед Кіт.

Хала підскочив до неї, миттєво оглянув й навіть обмацав, аби переконатися, що не пропустив в сутінках якогось поранення. Потім стурбовано торкнувся її руки:

— Йорунн, ти чуєш мене? 

Вона справді намагалася вичавити з себе, що це просто від хвилювання й втоми, що в цілому вона в порядку, що вороги до неї не дісталися, а дрібна слабкість — мізерна плата за втечу від демонів потойбіччя й прогулянки між світами, і що скоро сили відновляться, але змогла лише схлипнути й розсміятися водночас.

Несамовита радість, змішана зі страшним полегшенням, накрили її з головою. А сльози — то від щастя, звісно, від щастя. До свідомості дісталися уривки квапливих фраз:

— Ти зовсім змерзла…

— Треба розкласти багаття.

— Ризиковано.

— Вона дрижить, наче в лихоманці. Пане…

— Тут є, де сховатися? І добре б було дістати теплу ковдру.

— Ковдра є, а перепочити можна трохи далі. Там старі поламані дерева, не аби яка схованка, та краща, ніж нічого.

— Веди.

Земля під нею хитнулася. Лід підхопив її на руки, наче дитину, й поніс кудись у темряву. Хала показував дорогу, Кіт помчав до поклажі. За пів години, коли під нещільним пологом тонких гілок й погорілих стовбурів жевріло крихітне вогнище, а Йорунн, дбайливо загорнута у дві ковдри, випила щонайменше дві чашки гарячого відвару, троє чоловіків нарешті змогли полегшено видихнути й спробувати привести думки до ладу.

 — Мій конунг, — першим зважився Хала. — Що сталося? Не тільки тут, а взагалі. Ми були впевнені, що ви загинули. 

— Я і загинув, — спокійно відгукнувся Лід. — Принаймні для всіх, хто залишився тут, у Великому степу. 

— Ви теж були в... — почав Кіт і зупинився на півслові, кинувши швидкий погляд на Йорунн.

— Ні, — заперечно похитав головою Лід. — Не як вона. Мене справді не було в цьому світі. Не в королівстві чи імперії, а в тій реальності, яку ви вважаєте єдиною можливою. 

Він запитально обернувся до сестри.

— Я не казала їм. Власне, нікому не казала, бо не була впевнена, що переживу цю подорож. Вирішила відкласти складні розмови на потім й не виставляти себе божевільною дурепою передчасно. 

— О! Це дещо ускладнює пояснення.

Хала з Кітом розгублено перезирнулися. Погляд Йорунн на мить спалахнув колишнім безтурботним бешкетництвом:

— Вибач, брате, але найскладніше завдання я залишила тобі. 

Лід ніжно пригорнув її до себе, Йорунн навпомацки відшукала його руку й міцно стиснула пальці. На мить заплющила очі, дихаючи рідний запах. Хай там як, але цю битву вони виграли й заслужили на бодай крихітний перепочинок.

Небо над ними почало світлішати, сонце, поки що приховане за обрієм, пофарбувало в рожевий тонкі перисті хмари, що пливли у височині.

— Я й забув, як це красиво, — зітхнув конунг. — Схід справжнього сонця, світанок над рідним світом. До речі, скільки мене не було?

— Чотири роки, — відгукнувся Хала.

Лід зблід.

— Он воно як… Це багато чого пояснює, — по його обличчю ковзнула тінь тривоги. — Але я справді не знаю, з чого почати.

— З падіння Теритаки, — підказала Йорунн. — Ми мало що знаємо достеменно про ті події, лише здогадки й плітки.

— Що ж, — Літ зітхнув. — Тоді, мабуть, варто почати з найстрашнішого, до чого підштовхує війна: зі зради. Усе почалося зі зради…