Глава 27.1

Лід озирнувся на всі боки, прислухався.

— Демони?

— Так, але... Звідки ти знаєш про них?

— Занадто довго пояснювати, та й не впевнений, що ти мені повіриш. Йдемо!

Вдвох вони кинулися вглиб печери. Йорунн йшла попереду, відкриваючи один прохід за іншим. Лід ішов позаду, іноді зупиняючись біля щойно пройдених воріт і щось тихо шепочучи їм.

— Що ти робиш? — запитала Йорунн, обернувшись.

— Запечатую те, що можна. Це їх трохи затримає, шкода, ненадовго.

— Перехід можна якось заблокувати? — вона ошелешено кліпнула очима. — Не знала, що так можна.

— Не завжди й не з усіма воротами. Але зараз це краще, ніж нічого.

— Хто навчив тебе цього?

— Здебільшого — сам, — криво усміхнувся Лід. — Я дуже хотів вижити, Йорунн. І вижив, всупереч усьому.

Вона неспокійно озирнулася. Зараз вони з братом стояли на березі пересохлої річки, по обидва боки якої вигинали спини сіро-зелені пагорби, порізані ярами й балками. Ворогів помітно не було, але відчутна тривога висіла в повітрі. Йорунн опустилася до землі, торкнулася долонею холодної річкової гальки, прислухалася до чогось, насупилася. 

— У нас мало часу. Вони впізнали мою кров і йдуть за нею, — її раптово хитнуло. — Схоже, я трохи втомилася… Дай мені буквально хвилинку, добре?

Лід за два кроки опинився біля неї, обійняв, притиснув до себе. Потім трохи відсторонився, обома долонями торкнувся її обличчя й твердо сказав: 

— Мусимо зібратися. Обіцяю розповісти тобі все, як би божевільно це не звучало, коли виберемося звідси. Але я не знаю, куди ти нас ведеш, і не зможу знайти без тебе дорогу. То куди ми йдемо?

— Додому, — Йорунн прикрила очі, вдихнула глибоко і сильно, випускаючи весь доступний запас внутрішніх сил. — Ми йдемо додому, брате.

Вони дійшли до передостанньої брами, ступивши на поле, підозріло схоже на околиці гори Гострої, коли погоня все ж наздогнала їх. Темні тіні стіною здійнялися з-під землі й перекрили як шлях уперед, так і будь-яку можливість відступити. На втікачів втупилися десятки пар червоних, жовтих, безпросвітно-чорних очей, і в усіх світилося тільки одне: голод. Йорунн бачила вишкірені морди, гострі ікла, з яких сочилася слина. Демони були злі, адже їхня здобич ледь не втекла. 

Цього разу не було жодних розмов, і чудовиська одразу кинулися в атаку. Лід рвонув меч із піхов, готуючись до сутички, Йорунн поспішила зробити те саме.

Нападники лізли вперед, немов збожеволілі тварини, а не розумні істоти. З двома найшвидшими дівчина впоралася сама, решта кинулися на Ліда. Перший із них упав, пронизаний наскрізь, ще двох брат відкинув убік, немов скажених псів. До наступного дотягнулася Йорунн, і чорне тіло звалилося на землю, розітнуте ледь не надвоє. Така сама доля спіткала ще одного нападника. Однак далі справи пішли набагато гірше: кільце ворогів невблаганно стискалося, і братові з сестрою довелося стати спиною до спини, прикриваючи одне одного. 

Влучивши момент Йорунн квапливо змахнула з меча краплі крові та повернула клинок у піхви. Якщо цим тварюкам хочеться отримати здобич, то спершу доведеться постаратися. По венах прокотилося палюче полум'я, зап'ястя дівчини миттєво обвили тіні, сплетені з полум’ям. Примарність мосту-між-світами наче випустила на волю її магію, вдихнувши в неї життя й розум, і тепер чорно-золоті батоги звивалися й шипіли не гірше за змій. Демони на мить застигли, злегка здивовані, а потім кинулися в атаку. 

Усе навколо змішалося в суцільне місиво: свист меча, удари батогів, клацання іклів, різкий шум крил. Вуха заклало від пронизливого вереску якоїсь пораненої тварюки. У прагненні дістати чергового супротивника Йорунн зробила крок уперед, і між нею і братом одразу влізла хижа вишкірена морда. Дівчина випустила в неї вогонь раніше, ніж встигла обміркувати те, що відбувається. Полум'я огорнуло демона, дотягнулося до Ліда, лизнувши одяг, але не заподіяло йому ані найменшої шкоди. Огидно запахло паленою шерстю, демон схопився вузлуватими лапами за випалені очні ямки, і тієї ж миті його голова полетіла в траву під ногами. Брат ногою відштовхнув тіло і смикнув Йорунн до себе.

— Більше не відходь, — коротко видихнув він.

Темні щупальця рвонулися вперед, обплели декількох ворогів й стиснули їх до тріску кісток. Інші нападники відсахнулися, і дівчині цього вистачило, щоб струсити з рук вогняне заклинання. Яскраве кільце різко збільшилося в розмірах і розійшлося в боки, створюючи між людьми й демонами бар'єр, витканий з густо переплетених золотистих волокон. Демони влетіли в нього, і, не встигнувши зупинитися, завили. Тонкі струни вогню різали примарну плоть не гірше, ніж розпечений ніж ріже масло. Лід завмер, важко дихаючи.

— Що далі? — хрипло запитав він. — Надовго це їх затримає?

— Кілька хвилин, не більше. За цей час ми маємо відкрити браму.

— Але перехід не можна відкрити просто так, його треба знайти...

— Ми вже поруч з домом. Або спробуємо й втечемо звідси, або загинемо.

Йорунн щосили спробувала зосередитися і раптово відчула, як у тіло вливається чужа магія: різка, холодна, наче дощовий подих. Йорунн усією свідомістю навалилася на реальність, що постала перед уявним поглядом. Ліниво, з небажанням, опираючись і вислизаючи, та піддалася. Поруч із Лідом у повітрі сформувалася тонка вогняна лінія, крива і рвана, немов тріщина на склі. Вона тремтіла і кришилася від вкладеної в неї магії. Повільно, нестерпно повільно, розлом збільшився, тепер через нього можна було просунути руку. Йорунн зблідла і захиталася, брат підхопив її, утримуючи від падіння.