Глава 27. Лід, син Каніта

До останнього гаю, тобто його залишків, дісталися без жодних ускладнень. Якщо Талгат й вирішив шукати Йорунн, то точно не в себе під носом. Втім, якби не розвинуті навички Йорунн, потрібне місце вони б проминули навіть удень.

Від священного гаю залишилося лише напівголе урвище, у схили якого, наче голки в подушку, встромились почорнілі від вогню стовбури дерев. Залишки кам’янів бовванів остаточно загубилися серед високих трав, а джерело з питною водою хоча й не зникло остаточно, але перетворилося на каламутну калюжу й тоненький струмочок. Залишатися в цьому місці надовго було не надто безпечно: надто прозорою здавалася стіна молодих чагарників, надто відкритим — простір навколо. 

Втім магія — це Йорунн відчувала із закритими очима — нікуди не поділася. Що їй, тисячолітній й могутній, якась дрібна пожежа й розбиті шматки каменю? Цілі племена проходили цими землями та розчинялися в нескінченному вирі часу, а темрява й досі тут, он вона, руку простягни — й відчуєш її ласкавий дотик.

— Хала, Кіт, — Йорунн перша зіскочила на землю. — Знайдіть, де заховати коней, й пильнуйте за степом. Я поставлю охоронний контур, та все ж життєво важливо, аби ритуал не перервався через якогось занадто завзятого розвідника. Ви теж не наближайтеся до тіней, не торкайтеся їх та не намагайтеся пробитися крізь них силою. Втім, — вона трохи завагалася, але все ж додала: — й назовні жодна істота не моє потрапити.

— Яка ще істота?

— О, повір, ти зрозумієш, якщо побачиш.

За годину Йорунн вже сиділа просто на землі у самісінькому центру галявини. На відстані у два десятки кроків навколо неї мерехтів охоронний контур. Майже прозорий, але пронизаний рідкісними спалахами іскор, він колихався і плавно кружляв, відсікаючи дівчину від сторонніх звуків і руху. 

Знайоме зосередження і спокій прийшли до неї миттєво. Йорунн закрила очі, глибоко вдихнула, звільнила себе від настирливих думок і випадкових спогадів й звично поринула в тишу внутрішнього світу. Спочатку втратив свою значущість простір, потім час, опісля розтанули в глибокому мовчанні обриси її власної особистості. Свідомість змішалася з магією й стала її невід’ємною частиною. 

 Йорунн не знала, скільки часу в неї піде на занурення у потойбіччя й чи взагалі вдасться це зробити, як вони планували із Хальвардом. Але невдовзі течія сили трохи змінилася і дівчина радше відчула, ніж зрозуміла, що міст-між-світами готовий прийняти її. Обережно, щоб не зруйнувати крихку рівновагу, вона потягнулася до перших дверей і відчинила їх, ступаючи на м'яку, порослу мохом землю. 

Реальність спалахнула навколо неї як завжди раптово й заповнила одночасно вуха, очі та легені. Йорунн не стала витрачати час на те, аби помилуватися яскравими квітами, що хиталися на тонких ніжках над смарагдово-зеленим мохом. У цьому світі панувала темрява, вишита м'яким світлом мерехтливих рослин і блакитно-фіолетових вогняних метеликів. Десь дзвінко капала вода, за стовбурами дерев розливався мелодійний пташиний спів. 

Та Йорунн цікавило зовсім інше: ледь помітний, але постійний, поклик її власного маяка, що мав привести її до бажаної печери найкоротшим шляхом. Дівчина змусила себе приборкати страшенне хвилювання й рушила вперед за покликом магії.

Сьогодні міст-між-світами, ніби знущаючись, підсовував їй казкові до нудоти світи, сповнені ілюзій і чудових краєвидів. Міст наче навмисне сповільнював її шлях й запрошував відпочити в затишку і спокої. Коли восьмий за рахунком світ не привів її до цілі, Йорунн припинила подорож й роздратовано роззирнулася навсібіч:

— Ах ти так? Ну то зараз подивимося, хто кого.

Вона нахилилася, торкнулася пальцями землі й випустила назовні крихітний поштовх сили. 

І щось змінилося. Чарівна гірська долина на березі прозорого озера раптово розтанула і почала стікати, як гарячий віск. Крізь ніжну зелень проступило біле каміння. Йорунн пройшлася уперед, і валуни під ногами розсипалися кістяними уламками. «Значно краще», — з похмурим задоволенням подумала дівчина. Поклик маяка став чіткішим й сильнішим, а на наступному переході реальність з різким звуком тріснула й розійшлася в сторони. Дівчина опинилася посеред темної печери перед мерехтливим виходом, за яким виднілася вузька долина, затиснута з двох боків кам'янистими урвищами. Ліворуч від входу виднівся знак ластівки, а по той бік…

Йорунн навіть не намагалася стримати вражений зойк: Лід, живий й здоровий, зовсім такий, яким вона запам'ятала його того останнього дня у Вітахольмі, сидів на землі по той бік переходу. Руки його були спокійно складені на колінах, очі — щільно заплющені, наче він, як і сама Йорунн нещодавно, намагався зосередитися на чомусь непомітному, але вкрай важливому.

Емоції накрили її з головою. Йорунн бездумно кинулася вперед, але натрапила на оманливо тендітну гладь порталу. Потужний поштовх магії вдарив по склу не слабше тарана:

— Відкривайся!

Здається, вона билася о перепону, дряпала й різала її усім, що підвернулося під руку, та ледь не зірвала голос, вигукуючи дорогоцінне ім'я. Безглуздо. Мерехтлива поверхня навіть не затремтіла, на ній не з'явилося жодної відмітини, подряпини чи сколу. 

За кілька хвилин Йорунн відступила, намагаючись опанувати власну паніку й надію. 

— Трясця, — її руки тремтіли, а серце калатало, як навіжене, — трясця! Зберися, думай головою. Він тут, отже, відчув поклик й прийшов. Ти в тому самому місці, що треба, в тебе має вийти. Просто спробуй ще раз, можливо, він має допомогти тобі зі свого боку.