Глава 26.2

Йорунн поштовхом викинуло в реальність. У горлі ще лунали відгомони моторошного болю, легені горіли вогнем. Вона болісно закашлялася, зарившись руками в торішнє листя й мало не ткнувшись носом в корені дерев. Насилу вдихнула холодне вечірнє повітря, перекинулася на спину, дозволила собі розтягнутися на землі й бездумно втупилася в темне небо, усипане зірками. «Сподіваюся, твоя смерть, Теріарх із Дуни, виявилася легшою, — мляво відмітила вона. — Я й не уявляла, що це настільки неприємне відчуття». 

Минуло кілька хвилин, перш ніж тіло знову стало слухняним. Коли Хальвард розповідав про тіньових двійників, то попереджав: вкрай важливо роз’єднати свідомості тіні й мага до моменту загибелі тіні. Зазвичай так і відбувалося принаймні на тренуванні Йорунн дотримуватися цієї послідовності дій. Втім, винятки траплялися й іноді були просто необхідними. 

Маг і його творіння завжди ділили на двох почуття, спогади й думки. За бажанням, від них можна було відгородитися або закритися повністю, як зробив колись сам Хальвард, відпустивши Теріарха. Та Йорунн мусила бачити очима тіні, чути її вухами, говорити її устами, відчувати дотики, вдихати запахи, керувати її рухами й реакціями. Бо Талгат мусив повірити, що це справді вона, з плоті й крові, стоїть за його спиною. 

Сплатити за це довелося проживанням смерті двійника. І хоча реальної загрози життю це не становило, хворобливий стан і загальна слабкість на деякий час зробили дівчину абсолютно безпорадною.

— Ти у порядку? — З-за дерев, вкритих гладкою світлою корою, визирнув злегка стурбований Хала. — Ми почули шурхіт, наче щось впало.

— Хтось, — виправила його Йорунн. — Мені трохи зле, та усе мине, не турбуйся. Навколо все тихо? 

— Як і раніше. Ми бачили здаля лише один патруль, втім наближатися він не став. Кам’яні брили їх лякають чи просто ліньки, та я цьому радий, — Хала підійшов й допоміг їй влаштуватися зручніше, потім стурбовано торкнувся її руки. Несхвально хитнув головою, підняв з землі сумку й витягнув сушені фрукти. — Ось, з’їж усе. Ти знову холодна, як лід. Так має бути?

Вона лише відмахнулася:

— Забагато магії витратила. Відновлюся за пару годин, максимум — до ранку.

— Добре б розвести багаття й приготувати нормальну їжу, але…

— …не можна ризикувати, помітять, — закінчили вони гуртом. 

Їхні погляди перетнулися. Продовжувати не став жоден: і так зрозуміло, що на захопленій ворогом землі їм будуть не раді. 

— І довго це все триватиме? — нарешті уточнив Хала. — Ми вже далеко на півночі. Ще трохи — й дістанемося Вітахольма, а це, вибач, самогубство.

— Нам туди не треба, — заперечливо хитнула головою Йорунн. — Навпаки, мусимо звернути на захід.

— Ще один гай?

Вона тільки мовчки кивнула й з насолодою відправила до рота кілька шматочків яблук. Солодко-медові нотки заспокоювали й нагадували про безтурботне дитинство. 

— Це буде останній, обіцяю.

— Зрозумій правильно: я готовий ховатися по урвищах й гаях хоч рік, якщо треба. Але ти втомлена й з кожним днем тобі стає все гірше.

Це була цілковита правда. Йорунн і сама почувалася виснаженою. Вдень — уривчастий сон десь у непримітних ярах й вогких печерках понад річними берегами, у сутінках — гра у схованки з дозорними кочівників, вночі — шалені перегони чи не менш шалені спроби дістати магією до Вітахольма.  

Першу таку спробу Йорунн зробила з найближчого до Гілону капища, того самого, де колись знайшла браслет. Темрява, що ковзала між кінчиків пальців, слухняно прийняла подобу двійника та в точності перейняла жести, ходу, погляд, голос самої Йорунн. Потім, підкоряючись уявному наказу, розсіялася й рушила разом із ніччю до столиці, щоб знову зібратися воєдино в потрібному місці й у потрібний час. 

Втім, чи то сил Йорунн виявилося замало, чи то на землі, повністю позбавленої магічних жил, темрява поводилася набагато вередливіше, ніж у Недоре, але зв’язок з двійником розірвався передчасно. Йорунн це не надто засмутило. Відверто кажучи, вона й не розраховувала на швидкий результат на такій колосальній відстані. Розчарування вона компенсувала втіленням з мороку й полум’я цілої зграї вогняних метеликів. Легкокрила хмарка піднялася над землею й рушила на північ, а вже за кілька годин Кіт та Хала з подивом спостерігали за димом пожежі, що вирувала за небокраєм.

Те саме повторилося через день, коли загін досяг ще одного капища на самому кордоні з кочівниками. А потім ще раз, вже просто так, без підтримки старих богів й духів. Безлад, дим та сморід, що наробив вогонь, не аби як допомогли мандрівникам прослизнути непоміченими під самим носом у кочівників. Та все ж Йорунн бачила, як важчають погляди Кіта й Хали з кожним кроком на північ. 

Їй і самій не сподобалося розглядати знищені сади й посіви, а одного разу — випалене вщент невеличке поселення. Залишалося тільки сподіватися, що його жителі вчасно відступили за ріку й знайшли прихисток в іншому місці.

— Може, обійдемося без цього? — похмуро запитав того вечора Кіт. — Трясця з тими дозорами, якось відірвемося чи я просто перестріляю дурнів, що наважаться їхати за нами. 

— Виключено: Талгат не має знати, куди ми рухаємося. Вогонь відвертає увагу його людей й слугує нам щитом.

— Але ми не контролюємо ці пожежі.