Глава 26.1

— Через день після падіння Теритаки, — видихнув він крізь зуби. — Він потрапив у засідку під час переслідування.

— Точне місце? 

— На північний захід звідси, у гаю з кам'яними брилами.

— Як саме брат помер? Був застрелений, розрублений, затоптаний кіньми, розбився при падінні? Ти бачив його мертве тіло? Забрав його, щоб поховати? Спалив? Закопав? Де могила чи кострище? Не змушуй мене підкріплювати кожне запитання новим пострілом. Наступного разу я не побоюся перебити тобі вену і дивитимуся, як ти стікаєш кров'ю.

— Я не бачив сам, чому загинув цей самозваний конунг! Мене не було там, трясця твоєї матері! Його гнали мої люди, а не я сам. Цькували, як пораненого лиса, як боягузливого зайця. По черзі перебили весь його загін, цю жалюгідну жменьку відчайдушних безумців. Він залишився один перед смертю, зовсім один, розумієш це, дівчисько? Не знаю, зарубали його, розтоптали чи розірвали на шмаття, не цікавився такими дрібницями. 

— Отже, ти не бачив тіла? Яка прикра недбалість.

— До чого мені цей шматок м'яса, коли в моїх руках вже був Вітахольм?

— Ну, мною ж ти зацікавився, перевірив, чи точно я не дихаю. А до коронованого конунга Великого степу навіть не підійшов? — Йорунн розчаровано цокнула язиком. — Здається, ти брешеш мені, Талгате. Хіба така поведінка личить воїну й правителю? Тож запитую ще раз: що саме ти бачив на власні очі? Подробиці, хане, не змушуй мене завдавати тобі ще більше болю.

Друга стріла зірвалася з тятиви й розпорола шкіру на внутрішньому боці стегна хана трохи вище коліна. Наконечник з тонким вереском ковзнув по металевому оздобленню крісла, від удару держак розколовся на дві частини. На підлогу впали перші темні краплі крові.

— Ну от, тепер ти спливаєш кров’ю, Талгате. В тебе лише кілька хвилин, перш ніж знепритомнієш. А я чекаю.

Талгат сіпнувся вперед аби затиснути рану, але Йорунн вже підняла вістря третьої стріли, спрямовуючи її в живіт кочівника. Дівчина кивком голови вказала на спинку крісла. Талгату не залишалося нічого, окрім як покірно відкинутися назад й спостерігати, як шириться біля правої ноги темна калюжа.

— Я не бачив тіла, суча ти дочка. Його не привезли. Доповіли, що розрубали Ліда на такі шматочки, що збирати стало нічого. Доставили кілька речей з його одягу та зброї. Я не повірив. Відправив найкращих людей туди ще раз. Вони повернулися і підтвердили, що в гаю сталася бійня. Щось наче спалахнуло. Всіх — і ваших, і наших — розкидало і розірвало, змішало з брудом й випалило. Людей, коней… вщент. Навіть скільки в тій улоговинці полягло, сказати не можу. Я наказав спалити дерева, повалити кам’яних бовванів й засипати джерело. Потім довго шукав Ліда по всьому степу, але марно: він мертвий, остаточно і безповоротно. Змирися з цим, дівко, — злобно видихнув він. — І дай мені затиснути рану, якщо не хочеш теревенити далі з непритомним тілом. 

Йорунн трохи розслабилася, відклала лук і кинула Талгату ремінь, який до того валявся на столі.

— Перетягни. Поки ти потрібен мені живим. 

Хан спритно схопив шкіряну стрічку і з силою перетиснув ногу біля рани. Кров майже зупинилася. 

— Годину точно протягнеш, а потім — не моя справа, — сказала Йорунн. 

— Ти отримала все, що хотіла?

— Ні. Скільки під твоєю рукою зараз людей, Великий хане?

— А що, боїшся нападати, не знаючи напевно? — скривився той.

— Я мало чого боюся, і твої кочівники далеко не на першому місці. Але я хочу розуміти, скількома ти готовий пожертвувати. Не знаю, помітив ти чи ні, але за стінами міста вирують пожежі. Як гадаєш, чиїх це рук справа? Присягаюся, що до зими ви залишитеся без зерна, пасовиськ й отар. Я заморю вас голодом, а потім зверну на втечу всіх, хто чинитиме опір. Присягаюся, що не пожалію нікого, хто зростом вищий за колесо від воза. Втім, я даю тобі час отямитися й врятувати власний народ. П'ятнадцять днів на те, щоб піти звідси та забрати своїх кочівників. Залиш в місті всіх рабів і дітей, народжених від змішаних зв’язків. Відступи до колишніх кордонів й готуйся до перемовин. Обіцяю, що не буду переслідувати тебе і навіть дам твоїм людям забрати те, що потрібно для виживання. Але пам'ятай: усіх кочівників, що залишаться на моїх землях після цього терміну, я вважатиму злочинцями, засудженими до страти. 

— А тепер послухай мене ти, шмаркачко, — Талгат трохи підвівся і крізь награний спокій проступила ретельно стримувана лють. — Ти не можеш мені погрожувати, тому що за тобою не стоїть нікого, крім жменьки зломлених, принижених, розчавлених родичів. Вам не здолати ні мене, ні моїх людей. В місті вдосталь запасів, аби перечекати не одну, а три зими. Хочеш спалити степ? Уперед. Але вітри можуть погнати полум’я і в ваш бік. Та я готовий забути твої зухвалі промови, якщо погодишся укласти мир зі мною на правах моєї підданої. Я навіть прийму тебе з розпростертими обіймами, як загублену дочку мого народу.

— Ти мариш, хане, — холодно відгукнулася Йорунн. — Занадто багато часу ти провів у цих стінах і не бачиш далі свого носа. Поміркуй, старий, якщо ще можеш, як саме я могла вижити, хто допоміг мені. Чия тінь завжди височітиме за моєю спиною? Я вже не та дівчинка, що тремтіла від ненависті та безпорадно дивилася на корону батька у твоїх брудних руках. І не та, що вважала за краще скласти зброю і прийняти швидку смерть, аби заглушити біль приниження. Подивися мені в очі, я — смерть, — крихітні іскорки спалахнули в її зіницях. — Але я даю тобі шанс зберегти невинні життя. В тебе п’ятнадцять діб.

— Ти навіть не зможеш вийти з цієї кімнати. Варта вб’є тебе.

— Подивимося, — усміхнулася дочка Каніта, підходячи ближче. — Одного разу ти вже думав, що я мертва. Але я стану твоїм найстрашнішим кошмаром, твоїм безчестям. Ти помреш у ганьбі, покинутий усіма, і ім'я твоє буде забуте, якщо не виконаєш мій наказ.

Йорунн схилилася так близько, що Талгат відчув тепло її дихання. Наплювавши на жахливий біль у ступні, він рвонувся вперед, стискаючи в правій руці уламок стріли. Його хан непомітно підібрав і сховав у складках широкого рукава, коли перетягував поранену ногу. Тепер нахабна дівчина сама дала йому шанс на удар — адже з ногою, прибитою до підлоги, він не зміг би зробити й кроку.