Глава 26. Хан Великого степу

—  Не рухайся і навіть не дихай, — пролунав тихий наказ з-за спини Великого хана.

Холодне лезо неприємно дряпнуло шию під підборіддям, натякаючи, що найменший рух призведе до загибелі. Хан слухняно завмер, аби не спровокувати невідомого злочинця, а заразом, щоб виграти кілька дорогоцінних хвилин на роздуми. Двері кімнати він власноруч закрив на масивний засув після вечері, стулки вікон — пообіді, коли сморід від пожеж, що вже третій день винищували посіви, дістався Вітахольму. Зараз стояла глуха ніч, коли треба було спати, а не сидіти над купою плутаних донесень з півдня. Хто б не тримав ножа біля його горла, хан не уявляв, як негідник залишився непоміченим декілька годин й чому взагалі чекав стільки, аби вийти з укриття.

— Хто ти? Як пробрався сюди? — запитав він і одразу відчув, що по шкірі побігла цівка крові.

За спиною пролунав легкий сміх, якийсь дивний, наче сміявся юнак чи хлопець, а не дорослий чоловік:

— Невже не здогадався? Мабуть, на це можна було б образитися, але я не стану з поваги до твого похилого віку. Схоже, старість підібралася до тебе навіть раніше за ворогів.

Талгат придушив роздратування, що спалахнуло всередині, й мовчки проковтнув насміх: чи виживе він, залежить від його сконцентрованості й уваги. Бажання вирвати язика зухвальцю почекає.

— Тримай руки на світлі, Великий хане, — звернення сочилося глузливістю й презирством, — а я поки приберу твою зброю. Не хочу, аби нашій бесіді щось заважало.

Піхви з загнутим мечем, що лежали на столі трохи осторонь, були безжально відкинуті в дальній кут. Невідомий зняв з передпліччя хана під широким рукавом халата невеликий кинджал з оздобленим золотою в'яззю руків’ям. Слідом у напівтемряву вирушили довгий батіг і мисливський ніж з-за поясу. Талгат ледь зубами від досади не скрипнув: негідник позбавив його навіть примарної надії дотягнутися до зброї. 

— Так мені подобається набагато більше, — пролунало за спиною задоволене хмикання. — Не надто ж ти довіряєш своїм людям, якщо навіть серед ночі тримаєш біля себе стільки заліза.

— Щоб упоратися з тобою, щеня, мені не потрібні ножі, — тихо рикнув хан. — Дай побачити твоє обличчя, і, коли я насолоджуся страхом на ньому, зроблю тобі послугу: зверну шию голими руками.

— Не поспішай дарувати смерть, поки твоє власне життя перебуває в чужих руках. Підвестися! — раптом наказав незнайомець. — Зараз ти тихо відходиш на два кроки й сідаєш он у те крісло біля вікна. Потім ми розмовляємо. Спробуєш покликати охорону або зробиш хоч один зайвий рух — і твоє життя обірветься набагато раніше можливого. Все зрозуміло? 

Ніж трохи відсунувся від шиї, дозволяючи рухатися. Талгат повільно встав, тримаючи руки на виду, і слухняно підійшов до крісла.

— Чудово. Гадаю, ми з тобою порозуміємося.

Лезо забралося остаточно, позаду почувся легкий шурхіт й м’які кроки, тихо задзвеніла натягнута тятива. 

— Можеш повернутися й сісти. Тільки пам’ятай, що стріла набагато швидша за тебе. Якщо бодай сіпнешся без причини, я тебе застрелю.

Хан повільно повернувся й закляк, несила повірити самому собі. 

Так от чому голос показався йому дивним! Не впізнати непрохану гостю було неможливо. Нехай волосся її було обстрижене і зібране в недбалий хвіст на потилиці, усмішка стала жорсткішою, але погляд, що довгими місяцями переслідував його у кошмарах, залишився той самий: твердий, гострий, холодний і повний абсолютної ненависті.

— Цього не може бути, — нарешті процідив він.

— Може, — Йорунн поштовхом ноги відсунула від столу крісло, в якому хан сидів хвилину тому, й зручно сперлася на високу спинку стегнами. Напівнатягнутий лук у її руках й стріла, чий кінчик дивився просто в груди Талгата, недвозначно натякали, що поводитися треба слухняно. — Приємно, що ти згадав мене. Можливо, наше знайомство й не було довгим, але точно — яскравим.

— Я бачив твоє неживе тіло. Сам переконався, що серце не билося. Ти не дихала, не рухалася й була холодна, наче лід. Ми спалили тебе, то чому ти взагалі жива?!

— Наш час обмежений, хане. Не став запитань, на які я все одно не відповім.

— Як ти пробралася сюди непоміченою?

Вона лише презирливо посміхнулася:

— Хочеш дізнатися відразу про всі мої таємниці? Облиш.

— Навіщо ти прийшла сюди?

— А оце вже більш влучне питання. Розкажи все, що знаєш про мого брата.

— Про дурного хлопчиська Ліда? — Талгат все ж сів й розслаблено відкинувся на спинку крісла. — З чого б мені відповідати? 

— Бо інакше ти мені не потрібен і я просто  вб'ю тебе.

Талгат простежив за тим, як злегка натяглася тятива, й змусив себе проковтнути готову зірватися з язика шпильку. 

— Він мертвий, я вбив його.

— Де і коли це сталося?

— Нащо мені пам’ятати такі дурниці?

Замість відповіді Йорунн спустила тятиву. Стріла жалібно тенькнула, металеве вістря пробило ступню хана і, наче цвях, прибило ногу до підлоги. Талгат завив крізь зуби, але одразу погасив крик, бо вістря другої стріли націлилося йому в горло. Аби стримати стогін, йому довелося вчепитися в підлокітники з такою силою, що дерево затріщало.