Глава 25.3

Адой Гасті спостерігав за від’їздом Йорунн, стоячи на високому міському мурі. Якщо в перший момент кинута в розпалі суперечки обіцянка повернути Ліда здавалася йому маячнею, то вже через три дні правитель Гілона був змушений визнати: дрібна зухвалість набула розмірів маленького повстання.

На його превеликий подив промова Йорунн в залі ради роз'ятрила в серцях слухачів не тільки колишні страхи, а й гордість, про яку за чотири роки хольдинги встигли забути. Чи до гордості тому, хто залишився без даху над головою, кому довелося тулитися в наспіх збудованих притулках або в чужих будинках? Тому, хто втратив усе, побудоване й створене впродовж років? Чи думає про честь роду той, кому б відшукати змогу одягнути й прогодувати сім'ю, не померти в нужді й злиднях холодної зими, віднайти зерна на посів навесні?

Про помсту кочівникам мріяли, так, це Адой був ладен визнати без вагань. Але про майбутнє на довгі роки уперед не замислювалися: вижити б сьогодні, вчепитися б за це життя зубами й пазурами, силою вирвати б в долі право піднятися з колін і почати все заново.

Сказане Йорунн гострим лезом пройшлося по душах слухачів. Можливо, їй не довіряли, але надія на повернення Ліда змусила людей зачаїтися в передчутті дива. У місті запанувало хвилювання, і Адой розумів, що зараз його становище стає хитким, як ніколи раніше. 

Доля не обдарувала його благородним походженням, не наділила сильним тілом, але дозволила заточити розум, подібно до леза клинка. Не славні предки, але вміння говорити й слухати, запам'ятовувати й нагадувати в потрібний момент створили йому славу людини недурної та далекоглядної. 

Довгі роки наполегливої праці привели його до влади в Гілоні, а війна з Талгатом перетворила це місто на найважливішу фортецю хольдінгів. Ще на першій раді, яка відбулася після падіння Вітахольма, Адой зрозумів, що занепад королівства — це його шанс побудувати щось нове. Нехай не зараз, коли скорбота за дітьми Каніта ще свіжа, але згодом… Він терпляче чекав. Приручав тих, хто мав слабку волю, шукав прихильників всюди, де це було можливо. Він будував навколо себе світ, у якому спокій і скромний затишок цінувався вище за гордість і вірність колишнім присягам.

І ось, коли, здавалося б, удача легкокрилим птахом сама опустилася йому до рук, з'явилася дочка Каніта, оскаржуючи його рішення і знецінюючи надбання.

Адой від щирого серця сподівався, що Йорунн згине в спробі виконати дану обіцянку. Але чим більше він згадував сказане дочкою Каніта, то більше переконувався: в її словах не було палкої поспішності, швидше вже вона спритно зіграла на його власних слабкостях і необережних натяках. 

«Що ж насправді стоїть за твоїми обіцянками? Хто ти така, аби вирішувати за нас усіх?» — запитував він самого себе без кінця, спостерігаючи за тим, з якою спокійною впевненістю Йорунн сприймає чужу увагу.

— Оберете найдостойнішого, — пробурмотів він собі під ніс фразу, що вже третю добу наполегливо передавали з вуст у вуста. — А хто він — цей найдостойніший? Той, хто народився зі срібною ложкою в роті й тепер дражнить простачків пустими мріями, чи той, хто стоїть на цій землі обома ногами й готовий йти заради неї на компроміси? 

Хала, з яким правитель Гілона намагався поговорити після наради, навіть слухати нічого не захотів. 

— Я не хочу розбиратися, хто зробив більший внесок у перемогу, доки перемоги ще немає, — відрізав він. — Ти кажеш, що йти за нею — це помилка, бо вона може знову привести нас до загибелі. Це правда. Гра в хованки за стінами теж може. Але знаєш, що я зрозумів за ці роки? Найстрашніше — це не помилитися, а втратити шанс на перемогу через страх помилки.

Це була їхня остання розмова.

Адой не вийшов провести доньку Каніта в дорогу, вкотре виявивши цим свою неповагу. З пліток він знав, що з нею вирушили лише двоє: Кіт та Хала. «Там, куди я поїду, потрібна скритність та спритність. Великий загін буде лише перешкодою». Ейдан і Лонхат залишалися в місті й, схоже, ніхто не розумів, що саме зібралася робити дочка Каніта. 

— А щоб ти провалилася! Щоб ви усі троє провалилися. Степу не потрібні ні королі, ні королеви, ні герцоги, ні імператори.

Нарешті вершники піднялися в сідла й рушили на північ. Не минуло й пів години, як вечірні сутінки поглинули три сірі фігури. Адой глибоко зітхнув й покосився в сторону. Неподалік застиг біля бійниці Яфаг із роду Кайнаксарт. Він хмурився, невдоволено барабанив кінчиками пальців по масивних дерев'яних бильцях і, схоже, перебував у такому ж кепському настрої, що й Адой. У якийсь момент чоловіки обмінялися багатозначними поглядами. Градоправитель ледь помітно кивнув, запрошуючи йти за ним, і спустився зі стіни вниз.

— Тобі краще не повертатися сюди, донько Каніта. Тут тебе не чекатиме нічого хорошого.