Глава 25.2

— Звідки вам знати? — у голосі Адоя звучали нотки сумніву. — Схоже на вигадку аби лише повернути собі значущість. Власне, якби могутні маги з імперії цікавилися нашими справами, хіба б вони не стерли нас на порох ще чотири роки тому? Гадаю, ми їм не цікаві, або сам степ не дозволяє їм користуватися своїми здібностями тут. Магія у степу — нісенітниця якась.

— Чому ж? Лише тому, що ви геть нічого не знаєте про неї? Сліпий теж не бачить світла, але це не заважає сонцю щоранку здійматися над обрієм. Я віддала роки життя, щоб отримати вміння, які тепер можуть врятувати нас усіх. Чотири довгих роки полону у герцогстві Недоре… Чи знаєте ви, що таке відмовитися від свободи заради того, щоб її зберіг хтось інший? Як це — прокинутися в незнайомих краях, бути позбавленим пам'яті та всіх знань про навколишній світ, опинитися в залежності від чужої волі? Лише уявіть всю безодню відчаю і безпорадності, що поглинає людину, яка віднайшла спогади про себе тоді, коли змінити що-небудь уже неможливо. 

Мені нема чого приховувати від вас. Але мені є, чим пишатися. Ті, хто був зі мною у Вітахольмі, підтвердять, що за дорогі мені речі я б’юся до кінця. І важко знайти щось, дорожче за степ і спадщину батьків. 

— Це так, — подав голос Лонхат. — Я був у Вітахольмі і бачив усе на власні очі. І я присягаюся, що всі вчинки, слова й думки пані Йорунн підкорені лише одній меті: захисту народ Хольда.

— Ми з Кітом теж свідчимо, — підтвердив його слова Хала. — І всі, хто був із нами того дня. Наші життя були куплені ціною свободи пані Йорунн.

— Якби не її хоробрість, додому б не повернулися сотні воїнів, — заговорив Орік. — Тільки завдяки її рішучості та мужності тих, хто разом із нею прикривав наш відступ, ми зберегли й військо, і надію на майбутнє. Мені соромно слухати боягузливі промови тих, у кого вистачило підлості звинувачувати дочку Каніта у нещирості й нерозсудливості!

Багато з присутніх у залі згідно загомоніли, Йорунн вдячно вклонилася й продовжила.

— Тепер я повернулася — і що ж бачу? Де обраний вами новий конунг? Чому перстень Хольда все ще припадає пилом без діла? Чому мій наказ обрати лідера залишився невиконаним? Я схвалила б ваш вибір і присягнула б найдостойнішому, бо хольдинги — все, а титул правителя — ніщо! — Вона підвищила голос, змушуючи слухачів замовчати. — Адой із роду Гасті насмілюється кинути мені виклик і звинуватити ледь не у зраді. Однак його слова порожні, — продовжила вона різко. — Я винна перед вами, але зовсім не в тому, що прожила далеко від дому ці чотири роки. Моя провина глибша й страшніша: у небезпечний для всіх нас момент я виявилася недостатньо підготовленою до ролі правителя.

Йорунн важко зітхнула і заговорила м'якше.

— Життя покарало мене суворо, але й подарувало можливість виправити помилки. Ви вважаєте, що справи Золотої імперії не стосуються вас, але це не так. Світом править магія, і вона ось-ось вирветься з-під контролю.

— Це правда, присягаюся життям, — із задніх рядів підвівся Амайяк. — Я був разом із Лонхатом із роду Сагар у Недоре цієї весни й бачив на власні очі, на що здатні стихії. Це величезна сила, хоча й незрозуміла нам, звичним до іншого життя.

— Я могла б показати вам те, що бачила я, — голос Йорунн лився рівно, але в ньому було стільки сили, що слухачі втиснули голови у плечі. — Якби була твердо впевнена в тому, що ви не проковтнете від страху язики. Могла б попросити тих, хто був у Недоре, описати події, яким вони стали свідками. Могла б підпорядкувати ваш розум, залякати, зрештою, змусити силою.

У залі помітно потемнішало, немов небо зовні закрило грозовими хмарами. Неочікувані сутінки погасили сонячні промені, залишивши на видноті лише одну постать у самому центрі зали. Здавалося, що єдиним джерелом тривожного, схожого на відблиски пожежі, світла залишилася Йорунн.

— Але я пройшла весь цей шлях не для того, щоб погрожувати. Я прийшла попередити вас. Якщо зараз ми не об’єднаємося, то не мине й року, як на місці лугів і зелених просторів, на місці наших міст і сіл залишиться лише сіра випалена пустка.

— Чого ти чекаєш від нас, дочко Каніта? — запитав хтось із глибини залу.

— Єдності, — різко відповіла Йорунн. — І довіри. Я прошу вас почути мої слова і разом зі мною стати під прапори Хольда. Я сама поведу вас проти Талгата. У Великому степу не повинно залишитися союзників Золотих земель і імператора Сабіра. Це — запорука нашого виживання. В іншому разі народ Хольда приречений на поразку, рабство й остаточне винищення. Наші землі будуть розграбовані, а згодом — висушені й знищені тими, у чию магію ви не вірите.

Дуараг з Танасісу, що до того жодного разу не втрутився у розмову, вимогливо підкинув руку:

— Дозвольте сказати мені. Я вже далеко не хлопчисько і бачив у житті багато чого: вірність і зраду, відчай і надію, підступність і хоробрість. За моїми плечима чимало битв, а значить — чимало перемог. Ті з вас, хто був на полі бою, розуміє, наскільки змінює людину пролита кров. Знає про це і хан Талгат. Не важливо, що підштовхнуло його до рішення почати війну, не важливо, чи повірите ви зараз словам пані Йорунн. По-справжньому важливо інше: війна не закінчена і нам не уникнути нових битв. Я ніколи не залишав кордонів Великого степу і не знаю, як живе світ за його межами. Але я пам'ятаю свої присягу і все, що зробили для нас Лід і його сестра. Як би не було, ми в неоплатному боргу перед ними. А тому я підтримую дочку Каніта. Танасіс піде за нею, маєте піти й ви.