Глава 25.1

Вона зробила запрошувальний жест в напрямку вільного крісла, і Адою не залишилося нічого іншого, як повернутися на місце. Йорунн мовчки обвела поглядом людей у залі. Хтось зніяковів і опустив очі, хтось усміхнувся підбадьорююче й відкрито, але більшість просто чекала в неприхованому напруженні.

— Деяких із вас я пам'ятаю з часів життя в столиці, інших взнала нещодавно, з іншими не знайома зовсім, — почала Йорунн. — Однак усі ви дорогі моєму серцю, бо разом ви зробили те, що не змогла я: врятували народ хольдінгів і дали йому надію на краще майбутнє.

Здається, якби зараз на підлогу впав сухий осінній листок, шурхіт його пролунав би подібно до гуркоту обвалу в горах. 

— Від дня падіння Вітахольма минуло не так багато часу, щоб ми змогли забути про помилки минулого. У вашій пам'яті ще живе біль втрати землі, честі роду, близьких людей й друзів. Моя душа сумує разом із вами, оскільки я, як і багато інших, втратила єдину рідну людину: свого брата, вашого законного конунга, Ліда, сина Каніта. Ті з вас, хто знав його особисто, пам'ятають, з якою турботою і відданістю він ставився до підданих. 

І все ж зараз ми мусимо говорити про майбутнє, а не про минуле. Я могла б почати запевняти вас у своїй вірності королівству, але не стану витрачати слова там, де цінують дії. Могла б сказати, що зробила вкрай важкий вибір й поставила під сумнів власну честь заради надії для інших, але не хочу бачити в ваших очах поблажливу жалість. Могла б нагадати про присягу та обов'язки, що пов'язують нас через спадок крові, але нині присяги перетворюються на прах. Так, ці чотири роки я прожила далеко від степу. Але ціною мого вигнання став союз з набагато більшою й могутньою країною, що навіть зараз тримає щит над нами. 

На багатьох обличчях промайнуло здивування й недовіра, дехто обернувся до Лонхата — той стверджувально кивнув, але втручатися в промову Йорунн не став.

— Ви можете відчувати образу за те, що я приховала від вас правду. Можете бачити в мені правительку, а можете — відступницю, — трохи підвищила голос Йорунн. Її губи злегка здригнулися в гіркій усмішці, — мені все одно. Але не бачити небезпеки, що нависла над усіма нами зараз, ви права не маєте. Чотири роки тому ми зробили фатальну помилку: чекали дива, ховаючись за ілюзорними стінами сумнівів і хибних надій. Нині я стою перед вами з  розумінням, що і як треба робити, аби перемогти. За кілька днів в нас буде достатньо їжі, зброї, ліків й запасів, аби забезпечити війська усім необхідним. І я кажу: часу на сумніви й коливання немає. Золота імперія почала війну, порівняно з якою наші сутички із Талгатом — дрібні чвари дітлахів. Та це не означає, що ми не мусимо повернути собі втрачене. Навпаки: аби пережити загрозу, що насувається, спершу маємо покінчити з Великим Ханом степу.

Зал захвилювався, люди переглядалися й шепотілися між собою. Над натовпом прокотилося схвильоване відлуння чужих слів: «знову імперія?», «хіба їх союз з кочівниками не розпався?». Йорунн дала слухачам хвилинний перепочинок і продовжила:

— Але цього разу йдеться не про помсту, а про виживання. Принісши кочівникам смерть і горе, ми лише замкнемо порочне коло й дамо дітям загиблих у бою привід для нової ненависті. Раз по раз ми будемо зустрічатися на полях битв, множити нещастя і біль, поки не знекровимо самі себе, і тоді вітри часів зітруть навіть спогади про нас. Я не хочу цього, — вимовила вона вагомо. — Хтось має виявитися розумнішим і зупинитися першим. Нехай це будемо ми.

— Що ви пропонуєте, пані? — Адой схвильовано підвівся зі свого місця. — Покінчити з Талгатом, не проливаючи крові — це означає пробачити йому тисячі смертей й укласти союз?

— Талгат — негідник і злочинець, — різко обірвала Адоя Йорунн. — Він скоїв таку кількість вбивств, що смерть — надто просте покарання для нього. На його руках кров наших близьких. Талгат — ворог. Але за ним не пішли б сотні й тисячі, якби в його словах не було правди. Те, що зробили наші предки триста років тому, поставило на межу виживання цілі племена кочівників. Ми витіснили їх у безводні пустки, загартували, виростили в їхніх серцях ненависть і образу. Чи дивуватися тепер, що отримавши хоча б крихітний шанс помститися, вони скористалися ним? Чи звинувачувати за те, що вони прийняли допомогу, запропоновану імперією? — її голос задзвенів сталлю, налився силою, змусив шептунів замовкнути й затамувати подих. — Єдиний спосіб покласти край цій ворожнечі — змусити кочівників знайти своє справжнє місце. Але без Великого Хана, без імператора Золотих земель, який смикає Талгата за ниточки, немов ляльковик — слухняну маріонетку. Я хочу розірвати цей небезпечний зв'язок, очистити степ від зрадників і покласти кінець багатовіковій ворожнечі.

— Ми терпляче збираємо сили вже багато років, — похмуро озвався Адой. — Але іноді хиткий мир — це мудріше рішення, ніж необдуманий бій.

— Чому ми взагалі знову обговорюємо війни? — подав голос літній сухорлявий чоловік із різкими рисами обличчя, що займав місце серед ремісників Гілона.

— Назвіть своє ім'я, — обернулася до нього Йорунн.

— Флеймнаг із роду Пала, моя пані. У моїх жилах тече змішана кров хольдінгів і кочівників, тому я візьму на себе сміливість говорити від імені двох племен. Ми, жителі Гілона, багато сил поклали на те, аби домогтися відносного спокою на землях королівства. Буде сумно, якщо наші старання підуть прахом через чиїсь поспішні рішення. З усією повагою до пані, мушу нагадати, що саме ми, ті, хто залишився в напівзруйнованому королівстві, підтримували порядок останні чотири роки. І домоглися нехай хиткого, але миру, то нащо взагалі щось міняти?