Глава 25. Нарада

Кімната, в якій збиралася рада Гілона, нагадувала тронну залу Вітахольма. Потужні дерев'яні колони підтримували високі темні балки стелі, підлогу вкривав темно-сірий камінь з візерунками, вузькі високі вікна тяглися догори, пропускаючи всередину свіже повітря навіть у літню спеку. Сонячне світло розтинало зал на десяток смуг, гралося з порошинками, що плавали в повітрі, та відбивалося від нечисельних позолочених прикрас й зброї на стінах.

Між колонами стояли крісла для найшанованіших городян, ремісників та воєначальників. Трохи далі вишикувалися масивні лавки, на яких могли розташуватися всі охочі бути присутніми під час обговорення міських справ. Гілон був вірний традиціям хольдінгів: тут все вирішували загальним збором і кожен міг висловити свої думки. Однак ухвалене рішення ставало законом, непорушним як для його прихильників, так і для противників.

Йорунн ступила під склепіння залу і завмерла на порозі, дозволяючи всім присутнім роздивитися себе.

Сьогодні вона мала бездоганний вигляд, рівно такий, який мала б мати дочка конунга. Коротке волосся було вкладене в подобу коси, що спускалася від чола до потилиці. Традиційна сукня знатної степовички, подарована Аерін, була прикрашена по коміру, паску і подолу складною вишивкою, в якій золотом горіли родові символи дому Хольда. Золоті фібули з викарбуваним зображенням ластівки, що летить, скріплювали сукню й плащ на плечах, й вказували на високий статус їхньої власниці. Не вистачало лише одного знака влади: персня, що належав королівському роду стільки, скільки народ Хольда жив у цих землях.

Дівчина знала, що спостерігачі побачать лише впевненість у собі, бездоганну відповідність зовнішності та титулу й гордовито піднесену голову. Що б там не трапилося у минулому, зараз в Йорунн були всі підстави поводитися саме так: спокійно, трохи зверхньо. Якоюсь мірою вона навіть раділа тому, що невидимий тиск її темряви змушує інших почуватися невпевнено. 

За її спиною тінями стояли вірні друзі юності: Ейдан, Хала і Кіт. Лонхат з сином вже зайняли свої місця серед воєначальників й уважно спостерігали за тим, як змінюються обличчя присутніх.

Адой Гасті першим поквапився назустріч Йорунн. Голос його з легкістю перекрив різноголосий галас у залі:  градоправителя звикли слухати з пошаною й увагою.

— Пані, для нас величезна честь бачити вас сьогодні в залі ради Гілона, — він розвернувся до решти й оголосив: — Вітайте Йорунн, доньку Каніта, останню в роді Хольда.

У Йорунн впилися десятки очей, розглядаючи, розбираючи по ниточці кожен завиток вишивки на одязі, відзначаючи відтінки емоцій на обличчі. Минуло кілька секунд — і залом прокотилася тиха хвиля: люди схилялися у привітанні. Адой теж вклонився: не так глибоко, як спадкоємиці великого роду, але й не настільки зневажливо, як самозванці чи відступниці. Йорунн кивнула точно вивіреним рухом. Минулі два дні не пройшли дарма: її впізнали, а головне — визнали.

— Я рада бути сьогодні серед вас. Дякую, що прийшли на заклик, — голос її пролунав в абсолютній тиші.

Погляди обпалювали, багато чого змішалося в них: надія, цікавість, настороженість, недовіра, навіть зневага. Колись давно, у минулому житті, Йорунн би зніяковіла під вагою чужих суджень про саму себе. У ті часи вона хотіла б бачити в очах людей лише обожнювання, визнання і підтримку. Сьогодні все було інакшим. Для неї, як і колись, залишалося важливим їхнє схвалення, їхня віра в її сили й загальну перемогу. Вона високо цінувала відданість, однак чітко розуміла: навіть ворог може стати союзником, якщо запропонувати йому щось по-справжньому потрібне. 

Йорунн не планувала виправдовуватися за зроблений вибір, так само як і відкривати справжні мотиви, якими вона керується сьогодні. Їй потрібно було не їхнє захоплення, а лише вірність старим присягам і союзам.

У повному мовчанні вона пройшла через увесь зал і опустилася в крісло праворуч від Адоя Гасті. Він лише злегка стиснув губи, але більше нічим не видав свого напруження. Натовп ворухнувся, люди розсаджувалися по лавках. Ті, кому не вистачило місць, застигли біля колон і під стінами. Останнім своє крісло зайняв Дуараг з роду Дуланак, градоправитель Танасіса.

— Давно під цим дахом не збиралося стільки гідних людей, — почав Адой. — Але, чесно кажучи, і приводу такого не пам'ятає ні королівство Хольда, ні Великий степ. Те, що ви, пані Йорунн, повернулися до нас після довгих років відсутності — диво, варте ретельного обговорення. Не приховую, всі ми вважали вас загиблою і щиро сумували про цю втрату. Падіння Вітахольма поставило під загрозу майбутнє цілого народу. Ми виживали, як уміли, забувши про гордість і звички минулого. На щастя це чи на лихо, але королівство Хольда, втративши законного правителя, так і не знайшло йому заміну. Можливо, ми просто були не готові змиритися зі змінами, а можливо, не з'явився той, хто був би гідний цієї високої честі.

Адой зробив невелику паузу, даючи можливість слухачам перейнятися його словами. 

— Як ви знаєте, наше становище зараз можна назвати хитким миром, хоча ніхто з присутніх не сумнівається в його недовговічності. Усі ви, вірні діти роду Хольда, невідлучно були зі своїм народом у найсумніший час. Ви пережили скорботне падіння, але зуміли піднятися і простягнули руку допомоги тим, хто її потребував. Сьогодні я звертаюся до вас, бо хто, як не ви, маєте право вирішити майбутнє нашого королівства?

Градоправитель піднявся з місця і вийшов у центр залу. Йорунн не бачила його обличчя, але їй цього й не було потрібно. Не зрозуміти, куди хилить Адой із роду Гасті, було вкрай важко.