Глава 24.1

***

Уранці Гілон гудів, немов розтривожений вулик. Новини про приїзд, точніше про повернення з небуття, дочки Каніта облетіли місто тричі, і кожного разу — з новими подробицями. Якщо на самому початку скромно подейкували про те, що Ейдан, мовляв, визволив Йорунн із полону й доправив у місто, то під кінець перелік  небезпек і жахів, що довелося витримати обом, викликав би заздрість в будь-якого героя минулого.

Ейдан, коли надвечір йому переказали одну з таких історій, шумно зітхнув і прикрив обличчя руками, приховуючи сміх.

— А що, звучить непогано. Може так і залишити? — протягнула в задумливості Йорунн. — І пояснювати нічого не треба: самі вигадають, самі всім розкажуть, ще й свідків знайдуть. Ейдане, повтори-но ще раз, один проти сотні, правильно? Ще й таємні тунелі під стінами вирив, напоїв охорону снодійним, підкупив варту й ніс мене непритомну на руках аж три дні? Цікаво, куди твій кінь подівся й чому ти не здогадався взяти ще одного для мене.

— Може, забув біля якого дерева прив’язав?

— Хіба що так, залишимо цю версію, — відверто розсміялася Йорунн.

— Даремно ти так, — осудливо хитнув головою друг. — Аж раптом мене попросять ще когось врятувати, як викручуватися? Е ні, одного разу досить, — він підняв руки угору, наче просив милості, та все ж швидко посерйознішав. — Але що дає надію — це те, що твоєму поверненню в цілому раді.

— Далеко не всі. Гадаю, скоро настане час палких суперечок і пошуку відповідей на більш конкретні запитання.

— Твої плани залишаються в силі?

— Так. 

Ранок застав старих друзів у місті. Чуткам все ж треба було покласти край. Людям хотілося переконатися, що Йорунн ціла та неушкоджена, що це дійсно вона, що вона жива людина, а не привид чи безтілесний дух. Та й дівчині кортіло побачити старих знайомих, адже Гілон став новим домом для багатьох вихідців з Вітахольму.  Але що вище підіймалося сонце, то рішучіше Ейдан тягнув її до в'їзної площі, і поки дівчина віталася з Оріком і знайомилася з головою міської варти, раз у раз кидав на дорогу за стіною швидкі косі погляди.

— Кого ти там видивляєшся? — не витримала врешті-решт Йорунн.

— Потерпи, скоро побачиш. Він обіцяв бути пообіді.

— Хто?

— Ще один старий знайомий, — Ейдан переможно посміхнувся, помітивши нарешті хмарку пилу вдалині. — Ну, готуйся до зустрічі, моя пані. І, якщо тобі дістанеться кілька стусанів через довге мовчання, то я захищати не стану.

Йорунн трохи примружилася, намагаючись розгледіти далекого вершника. Посилений магією зір допоміг вихопити з марева знайомі риси. Серце здригнулося, пропускаючи удар. Кілька хвилин, які знадобилися чоловіку, щоб наблизитися до воріт, здалася їй майже вічністю. Йорунн позадкувала й майже  сховалася за чужими спинами.

— Що за божевільні жарти? — голос вершника виявився нижчим, ніж запам'ятала Йорунн, а очі залишилися тими самими: темно синіми з сірим відливом біля країв. — Ейдане, це зовсім на тебе не схоже. Пояснити, з якого дива ти послав до мене гінця, і що за дурниці він мені наговорив? Ми тільки-но облаштували тимчасовий табір, і тут знов зривайся, їдь кудись… Ти хоч уявляєш, скільки мороки з першорічками під час навчань? Це ж діти! Всю дисципліну мені спаскудив.

На землю зіскочив розсерджений, злий, розчервонілий чи то від гонитви, чи то від гніву, Кіт з роду Кеттінгів. Ейдан склав руки на грудях й удавано насупився:

— Удам, що просто не розчув твого привітання. І навіть не нагадаю тобі про хороші манери, як і не вимагатиму від тебе вибачень, бо вони обов'язково будуть трохи пізніше. Радий тебе бачити!

— Відповідай! — вийшло щось, більше схоже на гарчання.

— Спершу привітайся з моєю супутницею, прикре ти непорозуміння, — Ейдан махнув рукою в бік Йорунн.

З Кіта немов усе повітря разом випустили. Він зблід і завмер, несилий підібрати хоч слово. Спробував щось сказати, але закашлявся. Ейдану довелося легенько поплескати друга по спині, щоб привести до тями. Утім, Йорунн почувалася не набагато краще: ноги наче до землі приросли.

— Я дивлюся, ви обидва дар мови втратили, — протягнув Ейдан, переводячи погляд з одного на іншого.

— Ну… Привіт, Кіте,  — тихо промовила дівчина, впоравшись із заціпенінням.

Кіт шумно вдихнув. Видихнув. Примружився, розглядаючи Йорунн так, немов та була дичиною, у яку треба було влучити з одного пострілу.

— Повернулася, значить, — його погляд був незвично важким. Кіт, якого вона пам'ятала, дивився зовсім по-іншому. І майже завжди посміхався. — Як просто виявляється: повернулася. А я думав, тебе вже й у живих немає.

— Так було потрібно, — голос її потроху ставав твердішим. — Я мусила мовчати. Якщо не захочеш вислухати тепер, я зрозумію.

— А якщо захочу? — його очі пропалювали майже наскрізь.

— Розповім усе. І сподіватимуся, що ми знову будемо друзями.

— А й безодня з тобою, — раптово махнув рукою Кіт, згрібаючи Йорунн в обійми. — Відлупцювати б тебе за таке, та тільки, боюся, тобі й без цього не солодко жилося, — він трохи відсторонився, міцно стискаючи її плечі та вдивляючись в обличчя.