Глава 24. Гілон

Коли до стін Гілона залишилося не більше п'яти гонів, Йорунн притримала коня і врешті-решт зовсім завмерла, уважно оглядаючи стіни, будинки, що виднілися за ними, пічний дим, що здіймався до неба.

— Хвилюєшся? — уточнив Ейдан.

— Багато спогадів, — чесно відповіла вона. — Я думала, що готова зіткнутися віч-на-віч зі своїм минулим, але, схоже, помилилася.

— У чому саме?

— У тому, що знайду себе тут заново. Це вже не моє минуле. Це, — вона рукою вказала на частокіл, яким ощерилися стіни попереду, — чиєсь сьогодення. Ваше життя текло без мене, як і моє без вас. Як думаєш, ми сильно змінилися, Ейдане?

— Усі змінюються, — відповів він м'яко. — Хтось більше, хтось менше. Насправді це відбувається постійно з усіма, але після тривалої розлуки різниця сприймається гостріше.

— Але це не привід відступати, еге ж? — Йорунн задумливо поплескала свого коня по шиї.

Ейдана впізнали іще здалеку, на інших глянули лише мигцем, але ворота гостинно відчинили. Ейдан упевнено направив коня вглиб міста, прямо до будинку градоправителя. Адой з роду Гасті вже стояв на нижньому щаблі, чекаючи на гостя. Трохи позаду Йорунн побачила неясно знайому постать. Вдивилася уважніше й ледь не скрикнула: Хала! Живий і здоровий, тут, усього за кілька кроків від неї! Він зовсім не змінився, може, лише трохи роздався у плечах і дивився похмуріше, ніж раніше. 

Ейдан спішився першим і вклонився.

— Я радий твоєму візиту, — голос в Адоя був надтріснутий і трохи деренчливий, — хоч і не чекав так скоро. У справах чи просто скучив у своєму барлозі? — він підійшов до гостя і по-хазяйськи згріб його в обійми.

— І те й інше, — звільняючись, відповів Ейдан і коротко привітав Халу. — Доставив вам знайдену пропажу. Абсолютно несподівану, — додав він, відступаючи трохи вбік і відкриваючи їхнім поглядам Йорунн.

Над сходами повисло здивоване мовчання. Очі Хали округлилися, а по обличчю одне за одним промайнули відлуння безмірного здивування, страху і радості. Адой здивовано моргнув, наче намагався згадати, де ж бачив цю дівчину раніше, та чомусь позадкував, ніби почувався незатишно.

— Рада бачити вас, градоправителю. Доброго дня тобі, Хало, — голос її прозвучав м'яко, як весняний струмок.

Хала, наче уві сні, зробив крок уперед і повільно простягнув руку, щоб доторкнутися до Йорунн, але завмер у нерішучості.

— Я не примара, — серце Йорунн калатало так, що, здавалося, зараз проломить грудну клітку. — Це я, Хала. І я повернулася.

— Неможливо… — нарешті видавив він із себе.

— Ще і як можливо, — вона схилила голову трохи набік.

— Моя пані!

Хала раптово опустився перед нею на одне коліно й торкнувся землі правою рукою, зовсім як того дня, коли склав другу присягу служіння. О Семиліка! Як давно це було, мов тисяча життів минула.

— Встань, — майже наказала Йорунн. По нервах вогняною хвилею прокотився сором. Він не має стояти перед нею на колінах на очах у всього натовпу! Він не підданий, він — друг, роздери її демони! Він був із нею в найстрашніші дні її життя й зробив усе, що міг, не заради того, щоб зараз стояти з опущеною головою. — Я не зробила нічого, щоб ти схилявся переді мною.

— Пані Йорунн, — він підвів повний муки погляд. — Мені немає виправдання, я зрадив вас. Якщо якимось дивом ви й вижили, то моєї заслуги в цьому немає. Моїм єдиним обов'язком було врятувати вас навіть ціною власного життя, але я не зміг цього зробити, — він знову схилився майже до землі.

— Хала, ти забув, що більше не мусиш називати мене за титулом? Тільки на ім'я, як тоді на мурах Вітахольма, — Йорунн опустилася поруч із ним просто у дорожній пил, ігноруючи косі погляди перехожих і майже фізично відчутне здивування градоправителя Гілона. Вона обома руками доторкнулася до щік Хали й змусила його підняти голову. — Подивися мені в очі. Усе, що сталося тоді, було визначено наперед. Ні ти, ні я не могли нічого змінити. Така доля, — додала вона ще твердіше, — і зараз ми не повинні ворушити попіл минулого. Прошу тебе, встань. Ейдане, — вона обернулася, ледь стримуючи тремтіння від усвідомлення того, який тягар ніс її друг усі ці роки. Гордий і міцний, як скелястий виступ, Хала зараз виглядав підлітком, що провинився, — допоможи йому.

Ейдан простягнув Халі руку й одним ривком підняв його на ноги. Обличчя Адоя Гасті закам'яніло.

— Можу я запитати, що тут відбувається? — вклинився в розмову його деренчливий голос. — Чи правильно я зрозумів, що ви…? 

— Йорунн, дочка Каніта, сестра конунга Ліда, ваша законна правителька за правом крові й спадковості, — людей навколо них вже значно побільшало, й над нерівними рядами свідків розмови пролетів вражений зойк. — Ми з вами навіть недовго були знайомі. 

— Я пам'ятаю юну дівчинку, що стояла в тіні свого брата, — обережно озвався Адой. — Скромну, мовчазну, з довгою косою й сірими очима. Так, схожість безумовно є, хоча роки стерли з моєї пам'яті багато подробиць, але… — він не договорив, наче все ще не був впевнений у власних словах.

— Зате я прекрасно пам'ятаю нашу першу зустріч, — голос Йорунн став холодний і безбарвний. — Йшов перший рік після смерті моїх батьків, Ліда коронували чотири місяці тому. Ви тоді були помічником колишнього градоправителя. Під час зустрічі ви сказали, що ми з братом — вісники теплого літа посеред зими.