Глава 23.2

Ейдан зацікавлено потягнувся до однієї з лоз, але та раптово обернулася на змію й зашипіла. Він рефлекторно відсмикнув руку:

— Так і знав, що Лонхат не розповів нам усієї правди про свою подорож.

— Я сама просила про це, бо не знаю, кому саме можу довіряти насправді. — Йорунн клацнула пальцями, і всі вогні одразу згасли. Тепла до цього моменту кімната вмить охолола, наче надворі настала зима. Йорунн продовжила тихо, але вагомо: — В очах дуже багатьох людей я зрадниця, Ейдане. Я покинула хольдінгів, довгі роки спокійно жила в чужих землях, віддала перевагу магічній силі й владі, яку вона дає. Не думай, що мене змусили: це був мій свідомий вибір, і мені ні краплі не шкода. Зараз я можу легко підібратися до Талгата так близько, що його смерть стане питанням кількох секунд. Або можу спалити Вітахольм разом з усіма його жителями: воїнами-кочівниками й полоненими, що чотири роки тому стали рабами хана. У разі потреби я так і зроблю, однак це не означатиме перемогу. Місце хана одразу ж займе ще хтось із його соратників й далеко не всі вороги ховаються за мурами захопленої столиці. 

Я хочу, щоб хольдінги, нарешті, розплющили очі й зрозуміли, що за межами Великого степу лежить величезний світ, у якому правлять зовсім інші сили. І як би дивно це не звучало, цей світ потребує нас. Війна за імперію вже почалася. Така, що загинути можуть не села й міста, а цілі народи. Нас просто зітруть з лиця землі, викреслять із пам'яті, не залишивши в живих нікого. 

Мені потрібні всі люди: чи то ойра й тайгута, чи то наші родичі. На схід від гір не повинно лишитися місця для чвар й суперечорк, інакше загинемо усі. 

Але поки цього не сталося я потребую надійних друзів, що прикриватимуть мені спину. Тих, кому є що втрачати. Того, хто дбає не тільки про дві тисячі вершників, але й про їхні родини. Того, на кого вдома чекає любляча дружина й діти. Того, хто розуміє чим і нащо ризикує. 

Йорунн остаточно розтанула в мороку, наче стала його продовженням. Зрідка темряву розривали вогняні спалахи, що дозволяли вхопити лише окремі деталі: обличчя, руки, силует. Тугі чорні потоки беззвучно скручувалися і клубочилися в бурхливому вихорі навколо дівчини. Якоїсь миті вони ущільнилися й набули обрисів довгого змієподібного тіла, тільки з лапами, шипастим гребенем уздовж спини та з увінчаною рогами зубастою мордою. Змій плавно огорнув господиню широкими кільцями й зупинив на Ейдані погляд, сповнений хижої цікавості. 

— Така моя мета і такими будуть методи. Чи підеш ти тепер за мною, Ейдане?

Йорунн обережно, ледь чутно торкнулася темрявою свідомості старого друга, аби в разі потреби не дати тому піддатися паніці й наробити дурниць, але здивовано завмерла. 

В думках Ейдана панував абсолютний спокій. Він дивився на неї з подивом, наче на зламаний механізм, що нарешті, став цілим. Шукав і не помічав в ній колишньої дивної неправильності, хворобливої роздробленості цілого, що робила її привабливо-вразливою, але слабкою в очах навколишніх.

Йорунн квапливо відкликала магію, аби раптом не нашкодити розуму Ейдана. Той наче не помітив нічого, але й з рішенням не поспішав. 

— Що залишиться нам, коли все закінчиться? — запитав він нарешті, замість того, щоб відповісти.

— Можливість жити так, як вважаєте за потрібне, під рукою гідного конунга, за своїми законами, у спокої й з надією на світле майбутнє. — Йорунн повела плечима — і тіні розтанули так само раптово, як з'явилися. Клацнула пальцями, запалюючи вогні.

— Що ж, — Ейдан простягнув їй руку. — В такому разі я піду за тобою, Йорунн, дочка Каніта. 

Розмова затягнулася до самого ранку. Удвох з Ейданом вони перебралися на сходи веранди, щоб проводити за обрій тонкий місячний серп. Небо горіло тисячами зірок. Золотисті, льодяно-блакитні, білі, блідо-рожеві, вони тремтіли, даруючи землі ласкаве світло. Йорунн подумки посміхнулася: саяни не дарма називали ці розсипи Міцними Сітями. Краса нічного неба полонить душі та ловить людські серця не гірше, ніж часта сітка — дрібну рибку.

Йорунн коротко розповіла про те, як жила ці чотири роки. Про навчання в Хальварда й тренування з Ульфом, про замах Ундеса й інтриги Сабіра, про напад на Ельтре та змову імператора з демонами потойбіччя. І своєю чергою розпитала про справи хольдингів.

— Тепер розумієш, чому мене вважатимуть навіженою, якщо хоча б десяту частину цього розповісти у Гілоні?

Ейдан ошелешено зітхнув:

— Не повірив би ні слову, аби не побачив твою магію на власні очі. Та й зараз в голові не вкладається, якщо чесно. 

— Саме тому треба діяти швидко, але обережно. А про магію поки мовчи, нема чого лякати людей. До речі, ти не проти, якщо мій загін погостює у твоєму домі ще три-чотири дні? Їм треба повертатися назад, але шлях був довгим, і люди, і коні втомилися.

— Ми звикли приймати гостей, — усміхнувся Ейдан. — Але чому назад?

— Їхнє завдання виконано, тепер допомагати мені будеш ти.

— І з чого почнемо?

— Відправ гінців по степу. Скликай усіх, кого потрібно, на раду в Гілон. Я мушу оголосити про відродження дому Хольда.

— Із задоволенням, — він потягнувся, розминаючи затерплі м'язи. До будинку прилетів порив ранкового вітру — вологого, пряного, прохолодного. — О боги, вже майже світанок, а ми навіть не лягали. Кімнату сама знайдеш?