Глава 23.1

— Я й забула, наскільки великий в тебе дім і як тут вміють радіти гостям, — дівчина посміхалася абсолютно щиро. — А ще в тебе така дружня сім'я! Тобі пощастило з ними.

— Вони — найкраще, що трапилося зі мною у житті, — погодився Ейдан.

— Я рада це чути, — вона задумливо втупилася в складені на колінах руки. —  Й навіть трохи заздрю.

Ейдан хитнув головою й трохи примружився:

— Не варто. Ми обидва отримали більше ніж заслуговували, хоча й не зовсім те, що хотіли б.

— Про що це ти? — вона здивовано підвела голову й помітила, як тінь легкого суму торкнулася його обличчя.

— Ти знаєш відповідь, моя пані, — тихо сказав він. — І завжди знала.

— Ох…

Вона встала й відвернулася. Щоки спалахнули вогнем, а тиша, що повисла у кімнаті, відчутно натиснула на плечі.

— Ейдане, я… Вибач, — вона різко повернулася до нього, аби хоч зараз сказати те, що мала б сказати роки тому. — Ми були майже дітьми. Принаймні, я. Останнє, що я хотіла б зробити свідомо — це завдати тобі болю. Але й обіцяти дати те, на що неспроможна, — занадто навіть для наївної дівчинки.

— Знаю, — він теж піднявся, пильно вдивляючись у її вічі. — Тому не став перетворювати своє життя на гонитву за безглуздою мрією. Я свідомо обрав інше життя, бо мав на те причини. І ні про що не шкодую, хіба що зовсім трохи. Але ти ні в чому не винна.

— Дуже винна. І не тільки перед тобою, — зітхнула вона.

— Тому повернулася?

— Так.

— То що насправді відбувалося з тобою ці чотири роки?

— Занадто багато, щоб умістити розповідь в один вечір, — вона розправила плечі й вперто підкинула голову. — Ти не повинен обманюватися, Ейдане. Я далеко не те невинне дитя, що мріяло про справедливість і щастя для усіх. Але декому я й справді можу їх подарувати. Щоправда, для цього треба забруднити не тільки руки, а й залишки чесного імені або хоча б пам’яті про нього.

— То ти справді збираєшся почати нову війну проти Талгата?

— Я збираюся її виграти. 

— Як саме?

— Варіантів безліч й переважна більшість тобі не сподобається. Але перш за все мені потрібна підтримка справжніх союзників, бо я збираюся заявити права на трон хольдінгів.

— Для себе?

— Поки зарано давати остаточну відповідь.

Ейдан насупився:

— Не розумію. Тобто для мене ти — законна спадкоємиця Каніта, я схилюся перед тобою без жодного питання. Але тільки перед тобою, а не перед чужинцем з-за гір, імператором, намісником чи будь-ким, для кого степ — лише сходинка на шляху до чогось важливішого.

— Присягаюся, що такого не станеться.

Він заперечно хитнув головою, показуючи, що ще не закінчив:

— Під моєю рукою понад дві тисячі воїнів. В багатьох з них є сім’ї, діти. Майже кожна родина за минулі чотири роки втратила в сутичках із кочівниками принаймні одного родича: батька, брата, сина. Ми втомлені, розлючені, подекуди роз’єднані. Ми прагнемо помсти й перемоги, але розуміємо, що сил в нас лише на одну спробу. Якщо зазнаємо невдачі, королівство Хольда зруйнує саме себе, виснажиться зсередини й зникне назавжди, поглинуте іншими народами. — Він важко зітхнув й торкнувся рукою чола. — У мене тепер є сім'я, Йорунн. Є діти, яких я люблю більше за власне життя. Я мушу бути впевненим, що вони житимуть у безпеці, навіть якщо зі мною щось трапиться.

— Поглянь правді в очі: їхня безпека не залежить від твоїх бажань. Якщо не я, то Великий хан наважиться рушити далі. Чи зупинять його дві тисячі воїнів? Навіть тих, що б’ються за власні домівки?

— Ні. І я чудово це розумію, тому й підтримав прагнення Лонхата рушити за захід у пошуках підтримки.

Йорунн вперлася руками в стіл й нахилилася до Ейдана:

— То довірся мені. Ваш найголовніший союзник — це я, але лише якщо будемо діяти швидко й рішуче.

— Що станеться в разі перемоги? — він не поспішав хапатися за солодкі обіцянки, й це неочікувано заспокоювало: отже, Ейдан теж подорослішав й набрався досвіду. Добре. 

— Великий Степ об'єднається раз і назавжди, Талгат мав рацію у своєму прагненні зробити це. Але не під його рукою.

— А в разі поразки?

— Її не буде.

— Ми говорили так і раніше.

— Ми були юні й дурні. Часи змінилися. Я змінилася. 

— Мені цього мало. Якщо я гідний знати всю правду, то скажи її.

Йорунн підняла лівий рукав сорочки й продемонструвала порожнє зап'ястя. У перший момент Ейдан розгублено кліпнув, ніби не розумів, що саме цей жест має означати. Потім брови його поповзли вгору, а в очах промайнула здогадка:

— То це все-таки була не проста прикраса? Ти знайшла того, хто допоміг тобі розібратися з нею?

— Радше він знайшов мене, — Йорунн повільно пішла вздовж столу, торкаючись кінчиками пальців масивної стільниці. Від її руки на всі сторони потяглися тонкі гнучкі чорні лози. — І якщо раніше Талгат розраховував на підтримку жерців стихій з Золотої імперії, то тепер йому доведеться зітнутися з носієм справжньої темряви й на власній шкурі відчути дотик мого вогню.