Глава 23. В домі Ейдана

Ейдан зручно умостився на широких сходах свого будинку й грався з маленькою Онією. Крихітка ще боялася ходити самостійно, але гостро хотіла пізнавати світ, тому використовувала міцну руку тата як опору, захист, а інколи й джерело напряму. Ейдан слухняно виконував всі примхи маленької пустунки, й на думку її матері Аерін більше нагадував в цей момент м'який податливий віск, ніж людину. 

— Вона мотузки в'є з тебе, — усміхнулася жінка, яка непомітно вийшла з дому на ґанок.

— І нехай, — згідно кивнув Ейдан, терпляче допомагаючи дитині перебратися через сходинку заввишки в півтори долоні. — Мені подобається її завзятість.

— О, цим вона точно в тебе. Але знаєш, їй час лягати спати, інакше перевтомиться. Тож цілуй свою королеву й побажай їй солодких снів. — Жінка присіла нижче й поманила крихітку до себе: — Ну, йди до мене на ручки, мала.

— А-та, а-та! — упевнено заявила дівчинка, усім виглядом показуючи, що тато ще не закінчив гру, а отже й вона теж.

Ейдан задоволено усміхнувся, підморгнув дружині й сам підхопив доньку.

— Маму треба слухати, сонечко моє, — він залишив на пухкій рум'яній щічці поцілунок. Крихітка скривилася і наморщила носик, а потім сердито заволала, вимагаючи повернути її на підлогу. Спати їй не хотілося зовсім: як же спати, коли ще не всі сходинки досліджені вздовж і впоперек?

Аерін спритно перехопила Онію й поцілувала голівку, вкриту золотистими кучерями:

— Зараз пообідаємо і будеш відпочивати, радість моя.

Вона попрямувала до дверей, але на секунду затрималася і кинула здивований погляд кудись у далечінь.

— Схоже, до тебе гості, Ейдане. Не галасуйте тільки, поки я її не вкладу, — і Аерін зникла у кімнатах.

Ейдан обернувся. До будинку наближався дозорець, і судячи з того, як заполошливо він махав руками, новини були більш ніж термінові. Господар будинку спустився з ґанку, щоб зустріти гостя.

— Пане! — голосно крикнув вершник, але одразу стишив голос, бо Ейдан приклав палець до губ.

— Не кричи, діти засинають, — пояснив він, притримуючи скакуна за повід. — Що сталося?

— Мандрівники, мій пане, — захекано видихнув схвильований хлопець, — Дуже дивні. На кордоні. Питаються вас, відмовляються рухатися далі, поки не зустрінуться з вами особисто. 

— Вони назвали себе?

— Так, мій пане. Просили передати, що Йорунн, дочка Каніта з роду Хольда хоче поговорити з вами.

Ейдан завмер, вирішивши, що це йому примарилося. Втім, вигляд у дозорця був таким самим розгубленим і збентеженим.

— Повтори! — власний голос здався Ейдану хрипким та неповоротким.

— Йорунн, дочка Каніта з роду Хольда… Пане, там і справді жінка за головну, тільки одягнена не по нашому. В неї світлі очі, русяве волосся й по-нашому вона говорить, наче струмок тече.

— І де ти її залишив?

— Так кажу ж: на кордоні, на західному тракті, що до лісів йде..

— Чекай, приведу коня, — коротко озвався Ейдан.

***

Земля лягала під копита коня м'яким килимом, зливаючись у безперервний строкатий потік відтінків золотаво-жовтого, смарагдово-зеленого, червоного і коричневого. Сонце нещадно палило плечі й руки крізь тонку тканину сорочки. Його яскраві промені пекли непокриту голову, а сухе гаряче повітря змушувало мружитися, аби вберегти очі. Тільки Ейдан не помічав цього, вся його увага була прикута до крихітного загону, що розмірено йшов дорогою.

Ейдан одразу виділив серед високих вершників жіночу постать. Темний одяг робив її ще більш тендітною, вузька талія була перехоплена синім поясом, біля стегна погойдувався незвично довгий меч. Короткі пасма волосся хвацько стирчали на всі боки, видно було, що їхня володарка не переймалася охайністю зачіски.  

Ейдан не вдивлявся в обличчя вершниці. Боявся, що воно виявиться іншим, не тим, нескінченно дорогим і назавжди втраченим. Побоювався побачити зовсім інші очі — яскраво блакитні, чорні або золотисто-карі. Не хотів визнавати, що помилився, не розчув, переплутав чи піддався помилковій надії. Але відстань невблаганно скорочувалася, і ось уже легко розрізнити, як світло дробиться на срібних вишивках одягу й відполірованій до блиску збруї. 

Вершниця зупинила коня й завмерла нерухомо. На обличчі її застигла тривога, губи здригнулися, у куточках очей щось блиснуло й одразу ж зникло.

— Доброго дня, Ейдане, — неголосні слова розбили незручну тишу.

— Йорунн, — відповів він, дивуючись тому, як незнайомо прозвучав власний голос.

— Дозволиш ступити на твою землю?

В нього не вистачило сил відповісти, тож довелося просто кивнути. Вона легко зіскочила вниз — витончена, сильна, гнучка. Така рідна, така чужа. Ейдан теж спішився і підійшов майже впритул, жадібно розглядаючи знайомі до болю риси обличчя.

— Ти дивишся так, ніби примару побачив, — збентежена усмішка торкнулася її губ.

— Згоден навіть, щоб ти була привидом, — видихнув він нарешті, милуючись легким рум'янцем хвилювання на її щоках. Він обережно торкнувся сяйнистих локонів й ледь не відсмикнув руку від розуміння, що все це відбувається насправді. — Лише б була.