Глава 22.1

Першою на землю зіскочила молода жінка, скоріше навіть дівчина, в чорно-синьому одязі, позбавленому гербів і візерунків. На її поясі висів довгий меч, біля сідла виднівся закріплений лук без тятиви й перев’язаний тканиною сагайдак. Коротке непокрите волосся незнайомки стирчало на потилиці недбалим хвостиком, заплетеним шкіряним шнурком. У натовпі почулося обурене бурчання:

— Ви подивіться тільки, безсоромна яка, коси обрізала! Чи злочинниця? Ох, бережи нас Лісовий Батько!

— Ти бач, наче жінка, а меча начепила.

— А з якої вона родини? Чия дочка?

— Мовчи, дурне бабисько! Це знатна пані з-за гір, може, в них заведено так: волосся стригти й ім’я приховувати.

— Ага, і в чоловічому одязі ходити… 

— Так степовички теж по-чоловічому одягаються. Не тобі, стара, їх життя вчити. Та й куди з твоїм розумом лізти поперед старійшини? Он, дивись, голову хилить — й ти хили, дурепо!

А ось воїни, що супроводжували гостю, викликали злагоджене зітхання: сильні, гордовиті, з багатою зброєю. Чоловіки й жінки аж роти пораззявили, а незаміжні дівчата пожвавішали й спробували протиснутися уперед. Скіітле не втримався й гмикнув: одні й ті самі люди шанували сміливість, незалежність і свободу, втілену в чоловіках, але засудили їх у жінці. Найсмішнішим на його думку стало те, що несхвалення дочок і дружин роду Вісу, спрямоване на гостю, було абсолютно щирим. У ньому звучали нотки образи й заздрості, а це своєю чергою породжувало неприязнь: глуху, безглузду й відчайдушно вперту. Таку щільну, що хоч ножем ріж. Якби на місці чужинки опинилася дівчина з Мьорі або Яміт, вона б змішалася і знітилася від сорому під колючими поглядами, але знатна вершниця немов не почула нарікань, а можливо, вони справді не пробилися крізь стіну її спокою.

Старійшина Вісу махнув руками, аби вгамувати балакунів, випростався, поправив прикрашену триколірним орнаментом сорочку і вийшов уперед. Він був немолодим, повненьким й майже лисим, але тримався впевнено і навіть усміхнувся, демонструючи привітність. Чужинка чемно вклонилася старійшині. 

— Оваллє Макєля, я хочу представити вам леді Йорунн з герцогства Недоре, — Скіітле Воокон на правах посланця й тлумача. — Саме її ми чекали на прохання пана Лонхата, аби провести через ліси до Великого степу.

— Рада познайомитися з вами, — голос гості був рівним, спокійним і дуже мелодійним. — В юності я чула про славний рід Вісу, — вона приклала руку до серця. — Для мене честь бути сьогодні на вашій землі.

— Ми раді допомогти панові Лонхату і нашому вірному другові Скіїтле Воокону, — вигляд в Овалле був дуже гордовитий. На приїжджих він дивився зі стриманою цікавістю і чимось, дуже схожим на сумніви. — Проходьте в будинок, для вас і ваших супутників уже приготовлено кімнати.

***

До вечора в дім Оваллє набилася сила-силенна народу. За загальним столом зібралися найшанованіші люди племені, а на дворі просто під небом роздавали частування для тих, хто прийшов по новини й балачки, але кому не вистачило місця всередині. Гостей розпитували про все на світі, але Йорунн бачила, що далеко не всі її відповіді сприймаються правдою. Жителі лісів не надто довіряли чужинцям, тож розповідати про магічні сутички чи загрозу війни з імперією не було жодного сенсу. Лише під самий кінець вечора, коли люди почали розходитися по домах, Оваллє звернувся до неї напряму:

 — Знаєте, в молодості я був зовсім не таким домосідом, як зараз. У моїй голові гуляв вітер, і батьки навіть побоювалися, що одного разу мене виженуть з поселення за буйну вдачу. Я не став чекати, коли це станеться, і вирушив у подорож сам. Мені не вдалося обійти світ цілком і познайомитися з усіма його мешканцями, але до південних країв імперії я дістався. Звісно, це було багато років тому, а спогади із часом тьмянішають, але я не бачив там людей із сіро-зеленими очима і русявим волоссям, як у нас. Можливо, в горах все інакше, але вибачте мої слова, ви більше схожі на дочку степу, — він зробив паузу. 

— Ваша пам'ять викликає захоплення, шановний Овалле, — Йорунн наповнила два кубки й простягнула один із них старійшині. — Як і спостережливість.

— Невже я маю рацію?

— Повністю. 

— То хто ж ви насправді?

Губ дівчини торкнулася легка посмішка:

— Ви знаєте, хто. І я повернулася, щоб ім'я Каніта та його нащадків знову прокотилося Великим степом: від лісових поселень до руїн Астарте. Час нагадати Талгату, хто насправді має займати трон Хольда.

Овалле розгублено моргнув:

— Таке взагалі можливо?

— У нашому дивному світі можливо набагато більше, ніж здається на перший погляд, шановний Оваллє. 

Остання частина шляху до степу пройшла мирно й передбачувано. Завдяки зусиллям Ейдана і Скіітле дороги очистили від підозрілих людей вже через рік після падіння Вітахольма. Між лісовими родами, як і раніше, не було тісної дружби, але новини один одному вони передавали справно, та й спільні дозори більше не здавалися чимось неприйнятним. Загін минув ліси за пару днів, та й то, відверто кажучи, їхали повільніше через Скіїтле Воокона. 

Він охоче розповідав про тонкощі місцевого життя. Для Йорунн, яка виросла у відносній свободі та рівності народу Хольда, а потім увібрала в себе багато цінностей і звичаїв Недоре, уклад життя лісових племен здавався дивним. Те не можна, це заборонено, так не робиться… Чому? Бо пращури не веліли. А як веліли? Хтозна.