Глава 22. Дорога додому

— Що нового, Тапіо? — поцікавився Скіітле Воокон, голова лісного роду Арвів. Він першим вийшов до мисливця з роду Мьоря, який щойно прибув у село з дозору. — Побачили хоча б когось?

— Ні, знову нічого, — розвів руками темноволосий здоровань. — Може, твої дорогоцінні гості загубилися у бездоріжжі? Або напав на них хтось, чи мало пустками злих людей вештається? Такі приб'ють — й не покривляться.

— Це навряд, — Скіітле задумливо почухав бороду. — Лонхат попереджав, що ці не тільки не загубляться, а й самі кого завгодно «приб'ють». Тому й вам велів поводитися шанобливо та на стріли не лізти.

— Але він казав, що треба чекати гостей наприкінець весни, а вже майже літо.

— Сам знаю, — трохи невдоволено озвався Скіітле. — Пора б вже приїхати.

— Може, зібрати людей та пошукати як слід? Раптом допомога потрібна.

— Чекаємо ще три дні. Не з'являться самі — відправлю загін, а поки мовчи: лише злих духів бавиш такими розмовами. Все, йди відпочивай.

Скіітле вже місяць нудьгував у поселенні роду Вісу, а разом із ним — двоє супутників з сімей Мьоря і Яміт. Хлопців старий лис зманив із собою, поки перетинав лісові розлоги зі сходу на захід. Особливої потреби у супроводі не було, але в компанії двох говірких й швидких на жарти молодиків було значно веселіше, ніж одному.  

«Скільки можна сидіти за стінами й ховатися один від одного? — міркував про себе Воокон. — Сусідів боїмося більше, ніж лісову нечисть. Так братів і сестер скоро між собою одружувати почнемо, аби лише носа за ворота не висувати. Е-е ні, погана це справа. Треба, щоб один рід пізнавав інші, щоб молоді одне в одного вчилися. Щоб до дівчат залицялися, одружувалися й кохалися. Щоб сильних дітей в рід приводили, бо поодинці зникнемо, як вода на піску».

Однак тут починалися проблеми для самого Скіітле. За складом розуму він був людиною непосидючою і допитливою, можливо, саме тому в нього так легко зав’язалася дружба з Ейданом із королівства Хольда. А ось Вісу — найвіддаленіший від степу рід, чиї володіння виходили до передгірських пусток, — були замкнутими навіть за мірками лісових жителів.

Скіітле щосили намагався не припуститися помилок, аби не образити господарів, але невгамовна жвавість весь час грала з ним злі жарти. 

Звідки, наприклад, йому було знати, що не можна розмовляти біля колодязя після заходу сонця з жінкою з сім’ї Вісу, бо будь-яке жіноче слово вхопить водяниця й вплете в нього пекучу кропиву? Стане голос такої жінки кусючим, а характер — злим. Або, що з'явитися до сніданку без трьох оберегів на одязі — означає приманювати за стіл голодних кривдниць-марух? Останнього разу вийшло й зовсім незграбно: Скіїтле натрапив у лісі недалеко від частоколу на чисте джерело, а оскільки день стояв задушливий, вирішив освіжитися.

Освіжився, як же. Тільки от ціпком по спині. Джерело це, бач, належало місцевій чаклунці. Пити з нього, а тим більш полоскати руки та спітніле чоло, було суворо заборонено. Воокону довелося просити вибачення спершу у галасливої жінки, що нагадувала зморщений на сонці гриб, після — в голови роду на ім'я Оваллє Макєлі,  а наприкінець — ще й перед усіма старійшинами Вісу. Тапіо і Калєв, молоді супутники Воокона, ще три дні посміювався над ним й жартівливо питали, чи не хоче він сходити по воду.

— Ну дякую тобі, пане вершнику, — лаявся собі під ніс Скіітле. — Щоб я ще раз тобі повірив, що справа легка й клопоту не буде. Дочекаюся гостей і сам у Гілон приїду. Вимагатиму вибачень та відшкодування за цю прірву даремно витраченого часу.

Але вже наступного ранку його похмурі думки перервав гучний шум: Калєв голосно кликав Воокона на ім'я. «Ну що тепер не так?», — тужливо подумав голова Арвів і попрямував у бік шуму.

— Їдуть! Бачив! На власні очі бачив! Прямо до нас з'являться за годину! — радісно волав захеканий хлопець.

«Щастить тобі, старий Лонхате, обійдемося без відшкодування, — настрій Воокона різко покращився. — Схоже, Лісовий Батько змилувався над нами обома».

Гостей вибігли зустрічати ледь не всім поселенням. Жінки, діти, дорослі чоловіки, старигані висипали за межі частоколу й роздивлялися чужинців з-за гір. Чи вони такі ж люди, як і Вісу, чи чаклуни й зачаровані чугайстри? Запросиш таких в дім — і чекай біди: або зерно пліснявою покриється, або молоко киснути почне. Гори, що виднілися на краю обрію туманним синім маревом, були для Вісу ледь не потойбіччям, сповненим надприродних істот й підступного зла.

Відьма, та сама, що лупцювала Воокона, з похмурим виглядом розкидала на землі дрібні металеві амулети: підковки, пряжки, монети та кільця від жіночих прикрас. Слідом в пил полетіли шматочки хліба. Якщо гості — це злі духи, що тільки прикидаються людьми, хтось з них не витримає й почне або жерти частування, або збирати дорогоцінності. От тільки залізо розвіє морок, а священна вода, на якій місили тісто, обпече руки чужинців окропом. Так Вісу й дізнаються правду!

Скіітле прослідкував за діями старої відьми й тихесенько вилаявся собі під носа: оце точно допоможе від зла! 

Звісно, нічого такого не сталося. Загін просто проїхав в розкриті ворота й зупинився на площі перед головою роду. Дітвора радісно загомоніла й полізла уперед, і тільки суворі окрики батьків змусили дрібноту не потикатися під самі копита рослих, потужних коней.