Глава 17.2

***

Віала бігла, не розбираючи дороги, гнана одним лише тваринним страхом. Спершу вона озиралася й прислухалася, побоюючись погоні, потім зрозуміла, що тільки гає час, і далі мчала вже без зупинок. До площі перед воротами було зовсім близько, але дівчині ці хвилини здалися вічністю.

Її помітили одразу ж, як масивна стіна дерев опинилася за спиною. Вартові кинулися назустріч, хтось роздивився на її руках і одязі кров та одразу почав шукати, чи є серйозні рани. Віала роздратовано відштовхнула чужі руки і вчепилася в вартового:

— Там... Ар...рен — сбите дихання не давало вимовити фразу цілком. Слова крошилися й розсипалися окремими звуками. — А-арен... Вони його вб'ють! Будь ласка, швидше туди!

Стільки благання було в її голосі, що вартові кинулися дорогою, не ставлячи більше жодних запитань.

Коли четверо озброєних чоловіків дісталися до місця сутички, все було вже скінчено. Одне тіло нерухомо лежало в траві біля дороги, друге — під деревами, від третього, зв'язаного власною мотузкою, лунали тихі стогони. Арен лежав неподалік. Під лівою вилицею його розтікався синець, праву половину обличчя було не видно через розводи крови й бруду, одяг звисав з плечей рваним лахміттям, сорочка на грудях виявилася розрізаною навпіл. 

Ледь почувши тупіт ніг, воїн сіпнувся, спробував підвестися, але похитнувся й сповз на дорогу:

— А ви довго! Я вже думав, доведеться тягнутися цього покидька до воріт самому.

***

— Я вб'ю його, — проричав Ульф Ньорд. — Своїми руками розірву на шматочки! До демонів договори й титули! Він не дотримується жодних домовленостей, жодних обіцянок! Хтивий, збочений покидьок, потвора, що має бути розчавлена, як хробак! Сабір не вартий не тільки поваги, а й навіть смерті від руки ката. 

Самовладання Ульфа вистачило на те, щоб відносно стримано вислухати новини про напад, заспокоїти сестру, від душі подякувати Арену і не вбити на місці останнього найманця. Та після одкровень бранця у підземеллі, терпіння Ульфа урвалося. 

Ім'я імператора названо не було, але кому служить Сіф Йонна знали всі. Аби не зірватися на очах підлеглих, Чорний Вовк спішно покинув підвали. Можливість втрачати розум від люті та вирішувати щось на гарячу голову була недозволеною розкішшю для людини його статусу.

Однак за зачиненими дверима власних покоїв, сам на сам з правителем, Ульф нарешті дав волю гніву й висловив усе, що думав, не добираючи ні слів, ні виразів.

Хальвард тримався спокійніше. Мабуть, давав взнаки досвід життя в постійних інтригах. Але цього разу Ульф відчував, що справа не обмежиться розмовами й обміном ввічливими погрозами. Правитель був злий по-справжньому, і це мусило налякати навіть найбезстрашнішого дурня, яким Сабір не був. Тобто не мав бути. 

І все ж, саме Хальвард залишався зараз голосом розуму.

— Мушу визнати, що ясновельможний розрахував усе правильно.

— По-твоєму насильство над слабкою жінкою — це правильне рішення, гідне імператора? Людини? Та просто чоловіка зрештою? — спалахнув від ярості Ульф.

— Людини й чоловіка — ні. Але свого він майже домігся. Зараз у тобі говорить гнів, але якби його план спрацював, то боюся навіть уявити всю безодню твого горя і відчаю. Як і мого, і ще багатьох людей у Кінна-Тіате. Якби так сталося, герцогство занурилося б у жалобу дуже надовго. 

— Яка вигода в цьому імператору?

— Так він відтяв би армії Недоре якщо не голову, то принаймні руку. Засліплена горем людина неуважна й швидко припуститься помилок. Під твоїм командуванням величезне військо, під моїм — небезпечна і примхлива магія. Наші з тобою прорахунки коштуватимуть дорого багатьом.

— До демонів прорахунки! — Ульф ударив кулаком по столу і додав, карбуючи кожне слово: — Він. Підняв. Руку. На. Мою. Сестру. Я цього так не залишу й знайду можливість зробити імператору так саме боляче. А для початку власноруч зніму шкіру з поки ще живого негідника і, повір мені, отримаю від цього щире задоволення.

— Вірю, — кивнув Хальвард. — А що робитимеш далі?

— Та яка різниця?! 

Хальвард перекотив у пальцях згусток темряви, що швидко набув форми монетки. Примарний метал нагрівся в його руці, засвітився спершу багряним світлом, потім яскраво помаранчевим. Розпечені краплі потекли по руці правителя й з шипінням впали на кам’яну підлогу. Хальвард прискіпливо оглянув руку — жодного сліду.

— Помста, особливо ґрунтовна, зазвичай приносить дивовижне задоволення. Втім, є маленький нюанс: вона розпалює жагу дії, яку дуже важко задовольнити остаточно. Спершу вбиваєш винних, потім тих, хто мав дурість їм співчувати, потім настає черга незгодних… Цей список можна продовжувати нескінченно. Останнє, що я хотів би бачити — це те, як ти добровільно занурюєшся в кровавий вир й врешті решт стаєш тим, кого намагався винищити.

— Та плювати, що ти хочеш, а що ні. Я не стоятиму осторонь, — прошипів Ульф.

Хальвард різко ухопив його за комір й тряхнув, наче вовк — спіймане щеня:

— Ти негайно зберешся й опануєш себе, — з відчутною погрозою прошепотів він. — Відкинеш емоції й зробиш те, що мусиш: підкоришся законам, які присягався захищати. Ти мене зрозумів? — його хватка послабшала, але в очах замиготіли іскри.