Глава 16. Квіти не мають боятися весни

Арен замислено розглядав всипані рясним весняним цвітом яблуні. Храм Семілікой зараз більше нагадував застиглу серед міста біло-рожеву хмару. Жриці з величезною турботою і любов'ю доглядали за чималим садом і квітником. Завдяки їхнім зусиллям храм був дивовижним видовищем у будь-яку пору року. З ранньої весни до пізньої осені тут панувала радісна мішанина форм і відтінків: високі стрункі дерева були сусідами із зовсім крихітними чагарниками, огорожу прикрашали в'юнкі лози, а доріжки оздоблювали строкаті розсипи квітів усіх сортів і розмірів.

Чимось ця прихильність жриць до природної краси й витонченої впорядкованості нагадувала Арену рідні місця. Міатці обожнювали доглянуті квітники, обплетені трояндами будинки й вкриті плющем навіси від сонця. Й щиро дивувалися, як можуть жити у своїх безводних краях жителі півдня імперії.

Можливо тому Арен був навіть радий проводити в очікуванні під храмом так багато часу. Спогади про минуле зігрівали: любляча сім'я, затишний дім, безхмарна юність. Навіть розставання з батьками не затьмарював сум. У шістнадцять років він поїхав, щоб навчатися військової справи. Це було почесно, а батько і мати щиро пишалися успіхами сина. Вони раділи кожному його приїзду, втім, не намагалися втримати сина біля материної спідниці. А потік подій підхопив зухвалого юнака і поніс у невідоме. Спершу гарнізонне навчання, служба в міській варті Кінна-Тіате, рік на кордоні, два довгих роки в Золотих землях. Саме вони змінили уявлення Арена про те, що таке імперія насправді. Про цей час воїн не любив згадувати й тим більше розповідати, а для себе твердо вирішив, що його справжнє місце тут, на схід від Сірих перевалів.

Утім, Арену щастило. Після повернення в Недоре, доля закинула його далеко на північ, у фортецю Утта. Північно-західний кордон Недоре, лише день верхи — і опинишся або в болотах і лісах Східної провінції імперії, або на землях саянів. Суворий і холодний навіть за мірками жителів гір край виявився набагато привітнішим, ніж зігріті сонцем землі батьківщини імператора. Саме в Утті відбулося знайомство спершу з Ульфом Ньордом, а потім — з герцогом. А ще через три роки Арен знову опинився в столиці, але цього разу одним із гвардійців особистої варти правителя.

З роками прийшло усвідомлення: будь-яка влада потребує і шпигунів, і зрадників, і вбивць. По цей бік гір, як і по той, подекуди відбуваються страшні речі. Різниця лише в тому, чи призводить жорстокість щодо одного до ще більшої жорстокості у відповідь, чи все ж обриває низку злочинів та рятує безневинні життя. Кумедно й сумно, що правильне розв'язання цієї задачі було таким же мінливим, як і життя взагалі.

Але що вище в гори, то менш розбірливими стають камінці на дорозі внизу. Стираються деталі, губляться окремі фрагменти подій, забуваються обличчя, відходять у минуле почуття. Не встигаєш озирнутися, як опиняєшся на вершині в гордій самоті.

Арен не хотів на вершину і не хотів самотності. Попри це зараз він стояв так високо, що чітко розумів: право жити тим життям, про яке мрієш, дається лише відлюдниками й навіженим. І все-таки йому хотілося думати, що квіти, які розпускаються щовесни, так само важливі, як і майбутнє імперії.