Глава 24. Арен

Арен замислено розглядав всипані рясним весняним цвітом яблуні. Храм Семілікой зараз більше нагадував застиглу серед міста біло-рожеву хмару. Жриці з величезною турботою і любов'ю доглядали за чималим садом і квітником. Завдяки їхнім зусиллям храм був дивовижним видовищем у будь-яку пору року. З ранньої весни до пізньої осені тут панувала радісна мішанина форм і відтінків: високі стрункі дерева були сусідами із зовсім крихітними чагарниками, огорожу прикрашали в'юнкі лози, а доріжки оздоблювали строкаті розсипи квітів усіх сортів і розмірів.

Чимось ця прихильність жриць до природної краси й витонченої впорядкованості нагадувала Арену рідні місця. Міатці обожнювали доглянуті квітники, обплетені трояндами будинки й вкриті плющем навіси від сонця. Й щиро дивувалися, як можуть жити у своїх безводних краях жителі півдня імперії.

Можливо тому Арен був навіть радий проводити в очікуванні під храмом так багато часу. Спогади про минуле зігрівали: любляча сім'я, затишний дім, безхмарна юність. Навіть розставання з батьками не затьмарював сум. У шістнадцять років він поїхав, щоб навчатися військової справи. Це було почесно, а батько і мати щиро пишалися успіхами сина. Вони раділи кожному його приїзду, втім, не намагалися втримати сина біля материної спідниці. А потік подій підхопив зухвалого юнака і поніс у невідоме. Спершу гарнізонне навчання, служба в міській варті Кінна-Тіате, рік на кордоні, два довгих роки в Золотих землях. Саме вони змінили уявлення Арена про те, що таке імперія насправді. Про цей час воїн не любив згадувати й тим більше розповідати, а для себе твердо вирішив, що його справжнє місце тут, на схід від Сірих перевалів.

Утім, Арену щастило. Після повернення в Недоре, доля закинула його далеко на північ, у фортецю Утта. Північно-західний кордон Недоре, лише день верхи — і опинишся або в болотах і лісах Східної провінції імперії, або на землях саянів. Суворий і холодний навіть за мірками жителів гір край виявився набагато привітнішим, ніж зігріті сонцем землі батьківщини імператора. Саме в Утті відбулося знайомство спершу з Ульфом Ньордом, а потім — з герцогом. А ще через три роки Арен знову опинився в столиці, але цього разу одним із гвардійців особистої варти правителя.

З роками прийшло усвідомлення: будь-яка влада потребує і шпигунів, і зрадників, і вбивць. По цей бік гір, як і по той, подекуди відбуваються страшні речі. Різниця лише в тому, чи призводить жорстокість щодо одного до ще більшої жорстокості у відповідь, чи все ж обриває низку злочинів та рятує безневинні життя. Кумедно й сумно, що правильне розв'язання цієї задачі було таким же мінливим, як і життя взагалі.

Але що вище в гори, то менш розбірливими стають камінці на дорозі внизу. Стираються деталі, губляться окремі фрагменти подій, забуваються обличчя, відходять у минуле почуття. Не встигаєш озирнутися, як опиняєшся на вершині в гордій самоті.

Арен не хотів на вершину і не хотів самотності. Попри це зараз він стояв так високо, що чітко розумів: право жити тим життям, про яке мрієш, дається лише відлюдниками й навіженим. І все-таки йому хотілося думати, що квіти, які розпускаються щовесни, так само важливі, як і майбутнє імперії.

***

Зустрічати леді Віалу вечорами біля храму Семілікой стало для Арена особливою традицією. Виконання наказу, що віддав Ульф Ньорд невдовзі після візиту в Кінна-Тіате лорда Ундеса, дуже швидко перетворився з обов’язку на мовчазну винагороду.

— Відмова імператору може мати непередбачувані наслідки, — Чорний Вовк виглядав не на жарт стурбованим. — Звісно, я б з радістю наглядав за сестрою сам, але Віала навіть обговорювати це не захотіла. Сказала, що не мале дитя, і не хоче жити так, ніби в неї ще є господарі. Я намагався пояснити, що не довіряю не їй, а розсудливості ясновельможного, втім, здається, тільки даремно її перелякав.

— То чому вона проти охоронців?

— Бо… — Ульф обірвав себе на півслові. — Не важливо. Просто затям, що спробу відкрито обмежувати чи контролювати її вона не потерпить. Мусиш зберігати певну відстань й бути ненав’язливим. Звісно, супроводжувати дівчину по крамницях — це не зовсім та справа, про яку мріє розвідник, тож якщо ти проти, краще кажи одразу.

— Ні в якому разі! — трохи квапливо завірив Арен і додав, аби не здаватися підлесником: — Віала — важлива фігура в герцогстві. Вона молода, недосвідчена, але заслуговує на прекрасне й безпечне майбутнє.

— Добре.

Йшли місяці, зима змінилася весною, а Кінна-Тіате жив спокійним розміреним життям. Влітку прийшли звістки про весілля ясновельможного імператора з пані Арселією, матір'ю спадкоємця. Ульф заспокоївся й скасовував власний наказ, надавши Віалі повну свободу. 

Яким же було його здивування, коли після пам'ятної пожежі в покоях Йорунн, Арен пробрався через жаристий завал, аби дістатися Віали й пересвідчитися в її безпеці. Чорний Вовк нічого не сказав, тільки ковзнув здивованим поглядом по підлеглому й сестрі, але Арен зрозумів: його інтерес помічено. Раніше Віала не дозволяла комусь торкатися себе, якщо це не було передбачено церемоніалом або правилами ввічливості. Зараз Арен тримав її, напівроздягнену й беззахисну, за руку, а дівчина навіть не робила спроби відсторонитися. 

Вочевидь, вона не відчувала в ньому загрози, а отже, в Арена таки з’явився шанс стати для неї чимось більшим, ніж просто одним з десятків воїнів на службі у правителя. Неквапно, буденно, але послідовно, він став частиною її оточення. Простягни руку — і доторкнешся. Якщо, звісно, буде бажання. І якщо крига, що огорнула її серце, почала танути під променями весняного сонця. 

Втім, Арен був би повним бовдурем, якби не розумів обмежень, які накладає на дівчину її високий статус. Наскільки вона вільна у власних симпатіях? Якою мірою її майбутнє належить саме їй, а не її брату чи герцогству? І хто врешті решт він сам, аби зазіхати на одну з двох найпрекрасніших коштовностей Недоре? Йшли місяці, невизначеність ставала все більш незручною, й нарешті Арен вирішив поговорити з Ульфом відкрито.