Глава 15. Біргітт

Пані Біргітт сьогодні зранку була не в дусі. Уже тиждень її нестерпно дратувала погода. Внизу в долині щосили вирувала весна, а ось гірський притулок потопав у густих туманах та дощі. І хоча в передгір'ї було не набагато сонячніше, Біргітт здавалося, що нескінченні сірі дні злилися в суцільний туман, у якому один ранок взагалі не відрізнявся від іншого.

На жаль, дороги були безлюдні, гостей на перевалі бачили рідко, на відміну від зими. Величезний будинок стояв порожній та здавався похмурим і занедбаним. Не допомогли господині ні звичні домашні клопоти, ні навіть обіцянка чоловіка вибратися на найближчий ярмарок у долину.

Тому коли Біргітт почула на подвір'ї жвавий стукіт копит, то спіймала себе на думці, що зараз була б рада навіть диким звірам та страшним лісовим духам, якби ті надумали постукати у її двері.

Однак на порозі стояли не істоти з легенд, а цілком живі люди. Біргітт у перший момент навіть не повірила своїм очам, розглядаючи вершницю на чолі загону. Ось дівчина спішилася, відкинула мокрий від дощу капюшон, притиснула руку до серця і схилилася у вітальному поклоні.

— Пані Біргітт, — промовила вона, змахуючи з обличчя налиплі вологі пасма русявого волосся. — Чи дозволите ви скористатися вашою гостинністю?

— Віві! — вигукнула господиня і кинулася вперед, не помітивши глибоких калюж під ногами. Жінка з неприхованою радістю притиснула до себе мандрівницю. — Тобто, вибач, Йорунн. Не звикла до твого справжнього імені.

— Називайте, як вам зручніше, мені навіть подобається бути Віві. Тільки ви, здається, промочили ноги й зляжете із застудою, якщо ми розмовлятимемо тут. Може, увійдемо в будинок?

— Звичайно, проходьте усі, я рада тобі й твоїм супутникам. Чесно кажучи, не очікувала, що хтось забереться сюди за такої погоди.

— Вибачте, що не попередила про приїзд. Як здоров'я пана Агвіда?

— Ох, старий комендант нас усіх переживе, — розсміялася господиня. — Його не налякати ні дощем, ні снігами, ні навіть моїм поганим настроєм. Сьогодні він на світанку вирушив перевірити пастки, захотів свіжої дичини. Повернеться після обіду. Не стійте на порозі, — вона гостинно відчинила перед подорожніми обидві широкі стулки. — А я покличу конюхів.

Йорунн зі щасливою посмішкою спостерігала за метушнею, що здійнялася навкруги. Щось у цьому було таке рідне, звичне, спокійне. Біргітт була у своїй стихії: будинок одразу ожив і наповнився рухом, втім, абсолютно впорядкованим і ретельно вивіреним.

— Твоя кімната, як і раніше, вільна, постелити там? — запитала господиня, і дівчина кивнула. — Чудово! Ти надовго до нас? Я так скучала за тобою!

— На жаль, лише на одну ніч, — зітхнула Йорунн. — Шкода, що не відвідувала вас  раніше.

— А то я не знаю, чим ти зайнята була, — відмахнулася Біргітт. — Ми з чоловіком стежили за твоїм сходженням, бо лорд Ульф регулярно надсилав нам звістки.

— Ульф писав вам про мене? — брови Йорунн здивовано злетіли.

— Постійно! — господиня гмикнула. — Що б про нього не говорили, а прив'язуватися до людей він уміє міцніше за багатьох. І пишатися чужими успіхами йому простіше, ніж власними.

— Знаєте, перший рік навчання я щиро замислювалася, чи не хоче він замучити мене до смерті.

— А через рік?

— А через рік зрозуміла, що це він ще тільки розминається, — розсміялася Йорунн.

Разом вони піднялися на другий поверх у знайоме крило, що виходило боком у двір.

— Ти не змерзла? Волосся мокре зовсім, як би не застудилася, — стривожено зауважила Біргітт, прискіпливо оглядаючи вогкий одяг дівчини.

— Мене тепер не так легко заморозити, — відгукнулася Йорунн й одним дотиком, зовсім, як колись Хальвард, хоча й не знала про це, запалила вогонь у каміні. — Але від теплої води й гарячого обіду не відмовлюся.

— Вибач, що? — Біргітт розгублено кліпнула очима й насилу відірвала погляд від яскравого полум’я. — А, вода… Так, звісно. Як забажаєш… Забажаєте. 

Прозвучало занадто шанобливо й відсторонено, і Йорунн кинула на неї здивований погляд. Біргітт зніяковіла.

— Вибач… Вибачте. Мабуть, мені не варто було набридати розмовами прямо з порогу. Ти, певно, тут у справах і не потребуєш такої нав’язливої уваги, а я клопочуся, наче квочка над курчам. 

— Біргітт, — Йорунн спіймала руку жінки. — Подивіться на мене, — та слухняно підвела погляд. — Не треба бачити в мені високорідну гостю, досвідченого мага чи когось іще, ким я не є. Я — та сама Віві, що й раніше, хоча, визнаю чесно, й навчилася невеликих фокусів за минулі роки. Але, по-перше, за це треба дякувати тільки терпінню моїх наставників, а по-друге, жодна магія, навіть вогняна, не замінить тепло щирої турботи й дружби.

— Добре, дитино, — з неприхованим полегшенням видихнула жінка. — І все ж слуги принесуть усе, що потрібно, щоб умитися й відпочити з дороги. Розмови почекають.

Агвід повернувся, як і обіцяла Біргітт, до другої половини дня. Він приніс трьох строкатих птахів і двох вухатих зайців — непогана здобич для весни. І дуже зрадів, дізнавшись, хто завітав до нього в гості. У вечірню годину всі троє зібралися біля каміна, зовсім як колись давно. І проговорили до глибокого вечора, згадуючи про все, що сталося за ці роки. На вулиці шелестів вітер, у каміні тріщали дрова, у вітальні пахло теплом та пирогами, а історії все не закінчувалися.