Глава 14.2

***

Йорунн куталася в щільний темно-синій плащ, що захищав від вогкого вітру. У день від'їзду погода різко зіпсувалася, ласкаве весняне тепло змінилося прохолодою. Сірий дощик теркотів по опуклих спинах бруківки внутрішнього двору, у стиках між камінцями темніли тонкі ниточки води. Коні переступали копитами й невдоволено фиркали: їм не подобалися стояти під дощем без діла.

Дівчина відкинула капюшон і підставила обличчя під холодні краплі. Як багато подій сталося тут, під цим сірим небом, у стінах старовинного замку і в стародавньому місті? Серце Йорунн стиснулося. Вона пам'ятала, як побачила ці вежі вперше, як страхи змішалися з подивом, як народилися перші несміливі надії. Скоріш за все, вона не раз згадає рвані низькі хмари, мокрі вимпели над шпилями замку, вкриті снігом гірські вершини за ним. Кінна-Тіате мав стати її в'язницею, але став другою домівкою.

Віала мерзлякувато повела плечима й міцно обійняла подругу:

— Бережи себе. 

— І ти теж. 

Вони обмінялися багатозначними поглядами. Насправді слова прощання було сказано ще вчора. Усе було готово до відправлення, чекали тільки герцога.

— Сонце давно вже в небі. І про що тільки Хальвард думає? — буркнув Ульф. — Ненавиджу довгі прощання. Нащо тягнути?

Ніби почувши його слова, у дворі показався правитель. Одягнений він був по-похідному, за ним в поводу йшов осідланий кінь.

— Проведу вас до початку долини. Виїжджаємо!

Загін неквапливо попрямував униз. Коли виїхали із замку, Йорунн насунула капюшон. Їй не хотілося, щоб хто-небудь бачив її обличчя. Над димарями будинків підіймалися прозорі сірі клуби диму, у вікнах деінде жевріли вогники, мокрими вулицями снували перехожі й торговці. Дехто з них проводжав загін зацікавленими поглядами.

За воротами міста Йорунн озирнулась. Протяжно й пронизливо рознісся в повітрі самотній звук похідного рогу, воїни на мурі й біля воріт разом підняли мечі до неба. Дівчина приклала руку до грудей і низько вклонилася, віддаючи данину поваги тим, з ким жила й навчалася протягом чотирьох років. А потім відвернулася і, більше не зупиняючись, помчала геть зі столиці.

Хальвард нагнав її за кілька секунд, і вони разом поскакали на чолі невеликого загону. Обидва мовчали, але обом було легше від того, що цей шлях не довелося починати на самоті. Коли дісталися майданчика, де дорога починала петляти на спуску з пагорбів, герцог дав загону знак зупинитися.

Хальвард спішився перший і подав руку дівчині. Вітер саме розірвав щільний сірий полог, сонячне світло розфарбувало яскравими плямами широкі поля, озерну гладь, дрібні селища, розкидані по долині внизу. Серед хмар з'явилися клаптики чистого блакитного неба. У ніс вдарили запахи сирої землі й трав. Йорунн прикрила очі й з насолодою вдихнула на повні груди.

— У мене є подарунок для тебе, — Хальвард стягнув рукавички, розпустив зав'язки на рукаві й оголив ліве зап'ястя. — Я мав зробити його раніше, але не був готовий. — Усього один легкий рух — і чорно-золотий кручений обруч зіслизнув із руки мага. — Дозволиш?

За мить клацнув замок й на її руці. Тепле сяйво, що пульсувало в такт биттю сердець, прокотилося вздовж золотих ниток востаннє, а потім почало тьмяніти та незабаром згасло. Хальвард простягнув обидва дорогоцінні обідки Йорунн.

— Відтепер це належить тобі. Ти виконала усе, що мусила. Якби було інакше, ніяка сила не змогла б розімкнути ці браслети. А це означає, що я звільняю тебе від будь-яких присяг та обіцянок. Усі борги віддано.

— Дякую, — Йорунн зважила дар у руці, на хвилину завагалася, потім все ж сховала його у сідельну сумку. — Знайте, що попри все я вдячна вам. Ви навчили мене жити. Я ніколи цього не забуду.

Хальвард легко провів кінчиками пальців по її волоссю, ніжній шкірі щік, ковзнув по підборіддю, торкнувся губ. Вона не відштовхнула його руку, не відвернулася, але й не зробила жодного руху назустріч. Її хвилювання видавали хіба що прискорене дихання та підозрілий блиск очей. 

— Одного разу Ульф змусив мене заприсягтися, що я не буду приховувати від тебе геть нічого. Тож… — насилу продовжив Хальвард. — Я знаю, що зараз ти повинна піти. І знаю, що, можливо, ти не захочеш повернутися. Але для мене це не має значення: я все одно чекатиму на тебе до останнього подиху, останнього удару серця. Де б ти не була, що б з тобою не трапилось, яка б відстань нас не розділяла. І я буду найщасливішою людиною у світі, якщо ти тільки дозволиш залишитися поруч із тобою, аби дихати, жити й постарішати разом.  

Її вії задрижали, але з губ не зірвалося жодного слова. Хальвард відступив на крок назад.

— Хай буде твій шлях легким. Нехай темрява вкриє його від ворогів, нехай вогонь освітить його й приведе до перемоги. Прощавай, Йорунн з дому Хольда.

Він глибоко вклонився, відвернувся й відійшов, дозволяючи вершникам піднятися в сідла. А потім ще довго стояв на самоті посеред майданчика й дивився вслід загону, що сховався серед пагорбів.