Глава 14. Прощання

— Ти пам’ятаєш місця розташування старих капищ? 

Хальвард розклав на столі мапу з зображенням степу й запитально підвів очі на Йорунн. Та потерла чоло:

— Лише приблизно. Зазвичай хольдінги рідко відвідують священні гаї: не хочуть турбувати духів, про яких нічого не знають, тож, мало хто міряв ті відстані, — тонкою вугільною паличкою вона відмітила на мапі кілька місць. 

— Як гадаєш, чи міг Лід дістатися одного з них? — Хальвард відмітив стрілками напрями. — Поруч із Вітахольмом капищ немає, втім, на захід від Теритаки є. Скільки насправді туди їхати?

— День, може, трохи більше. Але чому саме капища?

—  Мені не дає спокою те, що сталося на мості. Зазвичай для відкриття переходу в інший світ достатньо підсилювальної дії храму, моєї магії та жертви крові, — Хальвард потер долоню в тому місці, де кілька днів тому був поріз. Як і більшість ран, той майже загоївся, але тонка червона смужка все ще нагадувала про невдалу спробу пошуку. — Те, що я не зміг зруйнувати перешкоду, нетипово. Я не знаю, які саме умови переходу ми маємо відтворити, але прив’язка до місцевості сильно допомогла б. Ваші стародавні святилища не такі прості, як ти вважаєш. Не випадково зустріч із Теріархом сталася саме там, не просто так тебе тягнуло до них із ранньої юності. Я виявив безтурботність, не оглянувши та не вивчивши їх, коли був час. 

— Ви думаєте, що відкрити перехід до Ліда можна з їхньою допомогою?

— Швидше за все — так, якщо взагалі можливо. Капище може дати додатковий магічний поштовх чи навіть відновити зв’язок між світами. У будь-якому іншому разі сил храму темряви й моєї крові мало б вистачити.

— Тоді мені треба повертатися додому якомога швидше.

— Ти хотіла сказати «нам»? — уточнив Хальвард, але Йорунн несподівано затнулася і зніяковіла.

А Хальварда охопило недобре передчуття. Гостре, наче голка, воно вкололо в саме серце й озвалася розумінням близького й неминучого розставання.

— У Великий степ повернусь тільки я. Ви залишитеся там, де потрібні найбільше: тут, на варті між Сабіром й рештою світу, — тихо, але твердо відповіла дівчина і продовжила перш ніж він встиг заперечити: — Ви обіцяли допомогти мені — і дотримали слова. Ви виліпили мене з глини й попелу, зробили сильною, дали знання, показали мету, повернули надію. Та ви мусите розуміти, що є виклики, які ми маємо приймати самотужки, аби віднайти себе. 

Йорунн збилася, насилу добираючи слова.

— Відпустіть мене. Я мушу дізнатися, ким стала насправді й на що спроможна, інакше мені не буде місця ні під цим небом, ні під будь-яким іншим.

Скільки б Хальвард подумки не готував себе до цього моменту, реальність вдарила набагато болісніше будь-якої уяви. Розкіш замкової кімнати, магічні надбання, його власні плани та надії раптово потьмяніли й втратили сенс, в грудях стало порожньо й самотньо. Розумом шепотів, що це правильно. Нагадував, що приїзд Лонхата вже провів невидиму межу, що відокремлює теперішнє від майбутнього. Дівчинка виросла й нарешті стала по-справжньому вільною жінкою. Розуміти це було радісно і нестерпно водночас. Як наставник він був гордий. Як людина — поранений глибоко і жорстоко, бо  до останнього сподівався, що вона не відмовиться від його підтримки й розуміння.

— Я можу не втручатися у справи степу, — прозвучало жалюгідно, наче він намагався сторгуватися сам із собою. Неймовірним зусиллям Хальвард змусив голос звучати рівно. — Та ти ризикуєш загинути, якщо підеш на міст сама.

— Я ризикую в будь-якому разі: у війні в степу, як супротивник Сабіра. Хотілося б знайти по-справжньому безпечне місце й просто жити, але, схоже, такого місця не існує. Я знаю, що на мене чекає, і готова дати відсіч. Вірте мені, як я вірила вам усі ці роки.

«Це плата, — раптово усвідомив Хальвард. — Покарання за мої помилки, розважливість і скритність. Я хотів зробити її своєю подобою, тією, що не відає страху та не визнає перешкод — і зробив. Чому тепер дивуватися?»

У кімнаті повисла тиша, але слів у ній було набагато більше, ніж в інших гучних криках. 

— А як же домовленість з Лонхатом? Я обіцяв йому підтримку Недоре.

— Я не прошу порушити договір, за який сама ж і боролася. Навіть більше: радо скористаюся перевагами, які він надає. Втім, я не хочу повертатися на батьківщину у ролі вашої підданої чи на чолі чужого війська, як ворог і загарбник. Недоре потрібен союзник, а не васал, я мушу або знайти законного правителя, або стати ним сама. Але буду вдячна, якщо ви візьмете на себе контроль за землями поза кордонами степу. Нехай Талгат не отримає підтримки ні з землі, ні з моря.

— Жодного воїна, мага, меча, стріли або навіть листа до імператора. Присягаюся.

Хальвард наблизився до неї й поклав долоні на її плечі. Йому страшенно хотілося обійняти її, притягти до себе, аби відчути тепло її дихання й стукіт серця. Можливо, накричати на неї, аби не вигадувала дурниць, а можливо, благати зважити всі недоліки й переваги прийнятого рішення ще раз. Він міг спробувати зламати її, звабити чи переконати, змусити піддатися й відступити від власних планів. Міг спробувати… Але й міг програти вже остаточно. 

Вона застигла в його напівобіймах, впевнена в собі й водночас нескінченно вразлива. Понад усе на світі їй зараз була потрібна не його сила чи опіка, а… розуміння. Визнання, що вона — не попіл, які він м’яв, стискав й опалював вогнем за власним бажанням, і навіть не діамант, що народився з цього попелу. Що вона — це просто вона. Що вона обов’язково впорається, і що вона має право сама вирішувати, як прожити це життя.