Глава 12.1

Йорунн опустилася на найближчий камінь, пестячи долонями шорстку поверхню, пропускаючи крізь себе спогади, спалахи почуттів, дотики, сміх, уривки розмов. І раптом подумки побачила її, ту саму дороговказну нитку. Золотисто-сонячна, тонка й легка вона тремтіла під поривами вітру, плуталася, петляла й розчинялася в густій траві всього за кілька кроків від ніг дівчини.

— Я її бачу, але, здається, інший її край обірвано. 

— А коли востаннє ти взагалі бачила тінь брата?

— Ви маєте на увазі той химерний силует без обличчя? На жаль, після прориву власної сили — жодного разу.  Може, пройти вздовж нитки й пошукати зараз?

— Немає часу, — Хальвард вказав рукою кудись ліворуч. — Міст надто нестійкий. Забираємося!

Йорунн простежила за його поглядом і одразу ж зрозуміла, чому Хальвард поспішає: каміння найдальшого пагорба почало беззвучно кришитися й обсипатися, а потім зникати в бездонній прірві, край якої невблаганно повз у бік людей. Хальвард злегка потягнув дівчину за рукав, і вони побігли. Він весь час нахилявся і розглядав щось під ногами. Нарешті, немов знайшовши одному йому відомі орієнтири, коротко обернувся і наказав:

— За мною!

Вони встигли дістатися переходу, більше схожого на кручені сходи, що вели прямо вглиб землі. І навіть озирнутися, щоб жахнутися тому, як барвисто гинув черговий ілюзорний світ, провалюючись у моторошну чорну прірву.

Мандрівники пройшли кілька сходинок й спустилися в прохолодну, простору печеру. Згори капала вода, беззвучно сяяли вологими іскрами застиглі у вічній подобі руху колони, створені водою і каменем. Звісно, ніяких сходинок нагору за їхніми спинами не знайшлося. 

— Це місце ти теж знаєш?

— Вперше бачу, — вона озирнулася, примружилася, але врешті-решт розчаровано хитнула головою: — нічого, зовсім. Жодних підказок.

Хальвард замислено опустився на одне коліно, підняв з землі жменьку мокрого піску з дрібними камінцями, розтер у пальцях, струсив залишки назад й невпевнено хитнув головою:

— Дивне відчуття… — він торкнувся власного зап’ястка, чомусь крутнув браслет. — Дивне… 

Не кажучи одне одному жодного слова, двоє людей попрямували в бік яскравої точки далеко попереду. Склепіння печери плавно опускалося, звужуючи простір до невеликої кімнати. Стіни, що мерехтіли різними кольорами, наблизилися одна до одної. Біля самого виходу Йорунн нерішуче зупинилася.

— Ніколи не бачила нічого подібного, — розгублено зауважила вона й доторкнулася пальцями до тонкого прозорого скла, що затуляло подальший шлях.

— Бо ніколи раніше не бачила виходу в іншу реальність, — пояснив Хальвард. Його пальці натиснули на скло й навсібіч по ньому побігла сітка тріщин. Втім, варто було йому прбрати руку, як тріщини зникли. — За цими дверима лежить один зі справжніх світів, що стикається з мостом.

— Як наш?

— Можливо, відмінності є, навіть напевно є: інша довжина дня, інші обриси землі й моря, навіть час може рухатися повільніше чи швидше. Гарантувати можу лише одне: коли ти зробиш крок крізь цю тендітну перешкоду, повернутися назад буде важко.

— Звідки така впевненість? — здивуванню Йорунн не було меж.

— Скажу лише, — ухилився від прямої відповіді Хальвард, — що у молодості я наробив безліч помилок. Можливо, саме тому мені було страшно відпускати тебе на міст без супроводу.

— Але тут знаходитися безпечно?

— Певною мірою. Чим ближче до реальних світів, тим міст стабільніший. Та червоно-сіра пустка, наприклад, майже незмінна кожного разу, як ти її бачиш. Але жодних гарантій безпеки в потойбіччі не існує.

— Добре. Але що ж нам робити тепер? 

— Дивись уважно, чому нас привело саме сюди? Впізнаєш хоча б щось?

— Ні, на жаль, — Йорунн розчаровано озирнулася на всі боки. — І досі нічого не відчуваю.

— Шукай причину. Вона має бути.

Йорунн вдивилась у мерехтливий прохід.

— Можливо, мені треба увійти в той світ?

— На твоєму місці я б цього не робив. Мені не подобається те, як швидко відновлюється заслон, — він знову натиснув на скло й вказав на тріщини, що зникли буквально за кілька секунд. — Для повторного відкриття переходу зсередини треба буде відтворити певні умови: час доби, можливо, пору року чи навіть положення у просторі. Сама розумієш, шукати точні параметри можна дуже довго.

Він обійшов скляну перешкоду по широкій дузі, уважно вдивляючись в кам’яні схили печери, вкриті біля входу тонким шаром ґрунту й м’яким мохом. Раптово Хальвард зупинився, нахилився й махнув дівчині рукою: — яка цікава знахідка... Звідки ти тут, пташко?

Йорунн наблизилася й помітила відбиток руки, що зім’яв землю й тендітні травинки. Рука була неширокою, меншою, ніж в Хальварда, але точно належала людині. А поруч із відбитком на вологому сірому піску красувався малюнок: ластівка з розкинутими крилами, що застигла у польоті.

— Я не торкалася стіни, — голос Йорунн впав до шепоту. — І птаха не малювала.

— Навіть якби торкнулася, — Хальвард роззирнувся навколо. — Згадай пустелю: наші з тобою сліди існують на мості лише кілька секунд, бо ми мосту не належимо. Той, хто залишив це послання — належить.