Глава 12. Жива темрява

Якби хтось запитав Ульфа, що найдивовижніше він бачив у житті, то він відповів би: темряву. Іноді Хальвард проводив у храмі по багато годин, але далеко не завжди покликані ним сили були помітними для людського ока, і ще рідше магія ставала такою чарівною. Бували дні, коли правитель буквально потопав у потоках сили, розчиняючись, втрачаючи людську подобу. Тоді з глибин чорних завихрень, що м'яко звивалися у повітрі, проступала інша постать — потужна, увінчана спалахами полум'я, окрилена і могутня. І нехай Чорному Вовку доводилося бачити її лише кілька разів у житті, видовище це залишило глибокий відбиток в його душі.

Цього разу Хальвард і Йорунн вирушили в Тіньовий храм удвох. Ульф Ньорд супроводжував їх до лінії, окресленої подвійним колом колон — далі шлях йому було заборонено, як, утім, і всім, хто не мав у своїй крові відповідної магії.

Але те, що відбувалося всередині, викликало скоріше страх, ніж захоплення. Найбільше видовище нагадувало танець живих істот. Тіні здіймалися і кружляли, сплітались у химерні фігури, набували страшних облич і знову розсипались безтілесним димом. У легких вечірніх сутінках тіньовий вир здавався настільки потужним, що сказати з впевненістю, чи є ще всередині нього живі істоти, чи вони геть розчинилися в потоці магії, було неможливо.

***

Міст-між-світами зустрів мандрівників поривами розпеченого повітря і золотом безкрайніх піщаних пагорбів. Вітер ліниво підіймав із землі тисячі дрібних частинок і тягнув їх у неквапливу й безглузду мандрівку від одного бархана до іншого. Навколо, наскільки вистачало погляду, не було помітно нічого, крім плавних вигинів жовтих велетнів.

Раніше Йорунн бачила щось подібне біля берегів Внутрішнього моря, але схожість була лише віддаленою. Там, у її реальному світі, пагорби були заввишки у два або три людські зрости, пісок був ніжного молочного кольору й обсипався під ногами ласкавим перловим розсипом. Піщану поверхню прикрашали галявини блідо-зелених трав, чиє довге тонке листя гойдав ласкавий вітер, а повітря наповнював легкий свист, більше схожий на спів. Візерунок тих барханів малювали не тільки ритмічні хвилі, а й безліч дрібних слідів. На узбережжі вирувало життя, снували туди-сюди спритні ящірки, тонкі строкаті змійки та чисельні комахи. Десь між пагорбів ховалися дрібні пташки, а над лінією узбережжя граційно ширяли чайки.

Тут же відчувалася велетенська міць і абсолютна безжалісність сонця, темно-золотий пісок боляче сік шкіру, а дерев чи трав не було навіть загиблих.

— Красиво, але моторошно, — нарешті вимовила дівчина, рукавом прикриваючи обличчя від настирливого потоку піщинок.

— Схоже на пустелю на півдні імперії, — зауважив Хальвард. — Я був там двічі, незабутнє видовище. Цікаво, чому ми опинилися саме тут? Надто нетиповий вибір для першого переходу. І я не бачу наступних дверей, — додав він, уважно озираючись навколо. — Що ж, ходімо шукати. Хоча ця пустеля так само ілюзорна, як і будь-що на мосту, напекти сонцем нам може по-справжньому.

Удвох вони почали спускатися до підніжжя бархана. Хальвард ішов попереду, вважаючи за краще триматися гребеня піщаної хвилі, аніж покотитися схилом. Ноги провалювалися в м'який пісок майже по щиколотки, але коли Йорунн озирнулася, слідів позаду не виявилося, немов з моменту початку шляху минули довгі години, а не лічені хвилини.

— Не дивись назад, — окликнув її Хальвард. — А ще краще не дивись зовсім, а постарайся відчути напрямок. Що скажеш?

Йорунн слухняно закрила очі й постаралася зосередитися на відчуттях.

— Туди, — нарешті вказала вона рукою вниз і трохи праворуч. — Там щось тверде, не таке, як ці піски. Думаю, варто перевірити.

Хальвард дозволив собі схвально посміхнутися:

— Молодець. Не думав, що відчуєш поклик каменя з такої відстані, надто вже він слабкий.

Вона кинула на нього хитрий погляд:

— Я дуже здібна учениця, а ви давно не мандрували разом зі мною. 

Кам'яну арку вони побачили одночасно. Вона немов спеціально висунулася з-під чергової дюни назустріч мандрівникам. Складена з абсолютно однакових блоків, порізана ритмічними ламаними лініями вона виглядала настільки чужорідною на тлі навколишнього простору, що здавалася невдало намальованою картинкою. Однак коли люди підійшли до переходу, він раптом став щільнішим і немов доповнився деталями. Тепер Йорунн могла розгледіти на сіро-рожевому камені залишки лишайників, а правий бік проходу волого виблискував зсередини, ніби на нього хвилину тому падав дощ.

— Я знаю, куди веде ця дорога, — раптово зрозуміла вона. — Нам треба туди.

І не чекаючи підтвердження, зробила крок уперед.

В обличчя одразу ж ударив свіжий вологий вітер, що здався справжнім подарунком після пустельної спеки. Йорунн стояла по коліно в травах та з насолодою вдихала такий рідний і бажаний запах. У ньому мішалися нотки сирої землі й сухого пилу, спалених сонцем торішніх трав і ледь розквітлих квітів, гіркого полину, холодної м'яти, терпкої шавлії й ніжного чебрецю. Трави колихалися під поривами вітру, як краплі свіжої крові серед буйної зелені червоніли розсипом квітучі маки, а трохи осторонь тяглися до неба купи сірих каменів-велетнів.

— Красиве місце. Ти знаєш його?

— Схоже на один затишний куточок на околицях Вітахольма. Я часто тікала туди, коли стіни палацу починали тиснути на мене занадто сильно. Лід був проти, намагався мені заборонити, але я все одно шукала лазівки й чинила по-своєму, — по обличчю Йорунн промайнула тінь усмішки.