Глава 9.2

***

Йорунн і Лонхат з міської стіни разом дивилися на те, як вершники покидали місто.

— Що буде з ним далі? — запитав Лонхат.

— Залежить тільки від нього, — відгукнулася Йорунн, розглядаючи лінію обрію. — На кордонах неспокійно, але поки що не настільки, щоб це було по-справжньому небезпечно. Звісно, якщо твій племінник продовжить робити дурниці, то його нічого не врятує. Але якщо проявить розсудливість, то цілком імовірно, впорається з усіма складнощами. Ульф обіцяв наглядати за нахабою, і, повір мені, це не порожні слова.

— Дасте мені знати, якщо будуть новини?

— Звичайно, — кивнула Йорунн. — Можливо, навіть, я привезу їх сама. І, найімовірніше, це станеться швидше, ніж ти сподівався.

Лонхат здивовано підвів брови:

— Гадаю, домовленості, що ухвалено між мною та герцогом, не виконати так скоро. Зброя, обладунки, провізія… На виготовлення та збори підуть місяці.

— Ні, — вона хитро посміхнулася й махнула йому рукою, запрошуючи спуститися зі стіни. — Йди за мною, маю дещо тобі показати.

Вдвох вони дісталися складських приміщень, що розташовувалися трохи далі від стіни. Йорунн наказала охоронцям відкрити двері, запалила ліхтар і повела Лонхата у темні нутрощі коридорів, що неочікувано вивели двох людей до темного залу, очевидно, вибитого просто під землею у тілі гори. Повітря тут було напрочуд сухе й прохолодне, а судячи з луни, що прокотилася від стіни до стіни, простір залу був чималий. Йорунн підняла ліхтар трохи вище, потім подумала й на короткий час підсилила його полум’я власною магією.

Лонхат збентежено зойкнув: вздовж стін стояли чисельні зв’язані пучками держаки до стріл, у стійках тьмяно поблискували леза й руків’я по-степовому коротких мечів, трохи далі виднілися легкі шкіряні нагрудники, обшиті залізними кільцями, а на полицях лежали чисельні заготовлені тюки різних розмірів. 

— Тут багато усього: пір’я, тятиви, одяг, підкови, збруя, намети, легкі розбірні механізми, аби кидати запалювальні заряди чи атакувати стіни. Є й інші сховища — зі знеболювальними, чистою тканиною для перев’язок, лікарськими інструментами… Одягом, запасами зерна, сушеними овочами й м’ясом. Словом, все, чого потребує чи потребуватиме степ.

— Це… Це ж… — в Лонхата забракло слів. — Це неможливо підготувати за день, місяць чи навіть рік.

— Саме так, — Йорунн стишила полум’я до звичного й повернулася до друга. — І це не голка в копні сіна, аби залишитися непоміченою, десь, крім сховищ Кінна-Тіате. Як тільки вантаж рушить у дорогу — імперія знатиме про твої плани. Тобі доведеться подбати, аби весь цей скарб прийняли в Гілоні і використали належним чином цього ж року.

Лонхат пройшовся вздовж стін. Витягнув одну з готових стріл, провів пальцями по пір’ю, торкнувся гострого жала:

— Я подбаю про це. Клянуся.

— Добре.

— Йорунн… Тобто, пані… Чи леді? 

— Просто на ім’я.

— Йорунн, я не знаю, як висловити свою вдячність за все це… І я, і степ у боргу перед тобою.

Вона раптом зніяковіла:

— Не переді мною, бо я, як і ти, побачила все це лише кілька днів тому. Схоже, нам обом варто було більше довіряти одній мудрій людині.

— Кому? — щиро здивувався Лонхат.

— Хальварду. Він обіцяв допомогти — і допомагає, нехай і у свій неідеальний спосіб. А ще він просив дати тобі час обміркувати все, але я не послухала. Все так складно… Він завдав мені чималого болю, але й подарував багато чого: силу, витримку, вміння. А тепер ще й надію. 

— Часом мені здається, що ваш правитель бачить занадто далеко для звичайної людини. 

— Повір, я знаю це як ніхто інший, — зітхнула Йорунн. — І він може бути ким завгодно, але точно не звичайним. 

Лонхат наблизився до неї, легенько взяв за плечі, вдивився в обличчя. 

— Звісно, не звичайним, — м’яко повторив хольдинг. В його очах промайнула легка тінь світлої печалі, але й водночас — незрозумілої гордості. — Як же ти виросла, дитина, а я й не помітив! Змінилася не зовні, — він легенько торкнувся її чола, — а тут. 

— Як і всі ми, як і світ навколо. Гадаю, було б дурістю чіплятися за минуле замість того, щоб іти далі. Але я рада, що зараз ти тут, поруч зі мною. Навіть якщо ми обидва не ті, що колись.

Удвох вони вибралися на повітря й неспішно попрямували звивистими вуличками вгору по схилу.

— То коли ви повертаєтеся?

— Через два дні. В мене серце не на місці, хочу якнайшвидше вирушити додому й почати підготовку.

— Лонхате, — вона неочікувано міцно стиснула його лікоть, — я не питала раніше, аби не ятрити старі рани, але все ж маю знати. Ейдан, Кіт та Хала — що із ними? Вони живі?

Лонхат впевнено кивнув, і Йорунн видихнула з помітним полегшенням.

— Як вони впоралися після Вітахольму?

— Кожен в свій спосіб. Важко було, але зараз вже набагато краще.

— А вони знають про мене? Здогадуються?

— Ні. — Він хитнув головою та ледь помітно насупився. — Принаймні, мені не сказали ані слова.