Глава 9.1

***

За кілька днів лікарка оголосила, що Лікіт повністю одужав.

Охорона провела юнака на стайню, де якраз готувався до подорожі загін новобранців. Зрозуміло, Лікіту підвели не його власного скакуна — він належав народу Хольда, а тому теж був під забороною, а немолоду конячку, яка навіть ока не скосила на чергового тимчасового вершника. Усі інші воїни підбадьорювали одне одного та обмінювалися жартами. Для них ця подорож була пригодою, кроком по службі чи можливістю заробити визнання й трохи срібла. Лікіт посунувся у самий дальній кут, оглянув збрую й взявся пристібати напівпорожню сумку до сідла, аби хоч якось сховатися від сумних спогадів. І, звісно, пропустив той момент, коли за спиною з'явився спостерігач. 

За пару хвилин, коли з речами було покінчено, Лікіт обернувся й ледь не підстрибнув від несподіваності.

— Навіщо ви прийшли? — він окинув Ульфа Ньорда поглядом, сповненим щирої неприязні. —  Хочете насолодитися моїм приниженням?

— Хочу подивитися тобі в очі, перш ніж покинеш місто.

— Нащо? Ніколи не бачили вигнанців, цікавість мучить?

— Якраз навпаки: в мене суто практичний інтерес. І, до речі, на мою думку вигнання — це ще м’яке покарання. Але слово лорда Хальварда — закон для мене, тож я не сперечатимуся.

— Ви можете наказати охороні вбити мене в дорозі, — скривився Лікіт.

— Огризаєшся? Це добре, отже, ще не всі сили розгубив, — глузливо посміхнувся Ульф. — Але ти, мабуть, погано розчув: я виконую накази старших за себе. Тобі теж було б корисно навчитися слухати командирів і тримати язик за зубами. А ще відкрити, нарешті, очі й почати думати головою.

— От тільки ваших порад мені й не вистачало, — буркнув хлопчисько.

— Даремно показуєш зубки: малий ти ще на мене гарчати, — Ульф обійшов хлопця по колу, ніби перевіряв, чи той дійсно готовий до подорожі. — Чому відмовився від зустрічі з дядьком? Він хотів попрощатися.

— А я — ні. 

— Даремно.

— Я — засуджений вигнанець. Усе стало надто складно, ні до чого нам говорити. Хіба що за рік.

— Справа твоя. А щодо року… Знаю, зараз ти не налаштований дослухатися чужих порад, та все ж таки скажу: не змарнуй цей шанс, другого може не бути. Не розповідай нікому про те, що сталося. Кому треба — ті дізнаються від мене. Розбовтаєш — і жити в перехресті косих поглядів буде складно. Вигадай собі ім'я і почни все заново. Запам'ятай: кордон — місце, яке не прощає дурості, мрійливості чи наївності. Але в тебе з'явиться реальна можливість показати себе. Головне — зберігай тверезу голову, менше базікай і будь уважним, тоді, ймовірно, повернешся додому не жалюгідним злочинцем, а шанованим і досвідченим воїном.

— Чому ви говорите це? — насупився Лікіт. 

— Гадаю, це мав би сказати Лонхат, але його нема, тож доводиться мені.

— Хіба ви не повинні зневажати й ненавидіти мене?

— Ненависть зобов'язує, — відповів Чорний Вовк. — А мені взагалі-то байдуже, як складеться твоя подальша доля. Можу лише запевнити, що покарання наздожене тебе невідворотно, якщо надумаєш переступити закон ще хоч раз. Однак я поважаю рішення лорда Хальварда і почуття леді Йорунн. Як не дивно, твоя смерть засмутила б її, а я не хочу робити їй боляче.

Щоки Лікіта спалахнули, наче маків цвіт. Юнак пом'явся, ховаючи погляд і неголосно буркнув:

— Я відмовився від зустрічі з дядьком не через гордість чи пиху. Просто здалося, що йому вистачить клопоту й без мене.

— Мені можеш не пояснювати, — гмикнув Ульф. — Головне, щоб ти собі не брехав.

Юнак змусив себе розправити плечі й підвести очі:

— Можу я просити вас передати одне послання? 

— Дядьку?

— Пані Йорунн. У мене був час подумати й... Мені шкода, що я ухвалив поспішне рішення і зробив те, що зробив.

— Я передам.

З двору почувся сигнал похідної труби. Вершники разом замовкли й один за одним потяглися до виходу. Лікіт судомно стиснув повід коня, нерішуче переступив з ноги на ногу, й додав:

— Я був дурнем. Мені справді шкода.

— А ти, може, й не безнадійний, — трохи схилив голову Ульф. — Легкої тобі дороги, щеня. Можливо, ще побачимося.