Глава 9. Вирок

Лікіт провів у повній самотності не менше тижня. Вставати з ліжка було дедалі легше, але куди було йти? За дверима чатувала варта, а всередину кімнати пускали тільки слуг, які приносили їжу, і лікарку, що міняла пов'язки. На жодне запитання пораненого вони не відповідали. Апетиту не було зовсім, але юнак змушував себе з'їдати все до крихти, щоб відновити сили. Після він загортався в теплу ковдру і забувався тривожним сном.

Лонхат не з'являвся, новин не було. Перший час Лікіт прислухався до будь-якого шурхоту в коридорі, побоюючись почути знайомі голоси, тільки змінені страхом чи болем. Уява жорстоко знущалася з нього, малюючи картини розправи над хольдингами. Але час минав, а зовні, здається, нічого не відбувалося.

Години очікування перетворилися на безглузді дні. У якийсь момент юнак допетрав, що якби рішення про покарання було ухвалено, то почали б із нього, Лікіта. Якщо сюди не прийшли, то й іншим боятися нічого. Ця здогадка трохи втішила, та вимушене неробство і самотність втомлювали сильніше, ніж він міг би уявити. Очікування неминучої страти змішалося з надією, що дядько знайде, як залагодити конфлікт. Від цих роздумів хотілося одночасно кричати, плакати, лаятися і ховатися під ліжком.

Так минув тиждень: сім однакових, немов краплини похмурого осіннього дощу, днів. До моменту, коли двері кімнати відчинилися і всередину зайшов цілий озброєний загін замість звичних двох вартових, Лікіт був готовий розмовляти з ким завгодно, йти хоч на шибеницю й прийняти будь-яке покарання, аби не залишатися в чотирьох стінах.

Юнак піднявся на ноги й відчув, як неприємна слабкість прокотилася тілом. По змоклій від холодного поту спині забігали мурашки. Утім, поки що йому всього лише наказали переодягнутися. На ліжко поклали чистий одяг: сорочку, куртку, штани, чоботи. Речі були не його, але сиділи як влиті. Жодного герба, вишивки або знаку, що вказував би на його теперішній статус, на них не було. Чи то посол, чи то бранець, чи то просто людина з вулиці — не вгадати. 

Щойно з цією справою було покінчено, його повели нескінченними сходами кудись углиб замку, а потім залишили в невеликій охайній кімнаті під пильним наглядом трьох гвардійців. Лікіт, стомлений невідомістю, наважився звернувся до своїх стражів із запитанням:

— Що далі? Чого ми чекаємо?

Відповіддю йому було похмуре мовчання і сповнені презирства погляди. Юнак подумки вилаяв себе за виявлену слабкість і відійшов до вікна. Закрите крученими ґратами воно виходило у внутрішній дворик. На вулиці щосили вирувала весна, світ повнився пташиними трелями й дзвоном комах. «Як нерозумно вмирати в таку радісну погоду, — подумалося хлопцеві. — Хоч би дощ пішов чи що». У двері постукали, хтось заглянув усередину і дав знак вартовим:

— На вас чекають. Ведіть його.

Завершальна частина шляху виявилася короткою. Лише кілька десятків кроків — і гвардійці пропустили бранця в центр кімнати, заповненої людьми. Лікіт озирнувся на всі боки й завмер, зіткнувшись поглядом із дядьком. За його спиною стояв Амайяк і інші хольдинги.

Сором навпіл із полегшенням від того, що всі вони живі й цілі, сколихнулися всередині, і Лікіт, щоб зберегти хоч краплю самовладання, опустив погляд у підлогу. Крім хольдінгів у кімнаті перебували правитель Недоре, Ульф Ньорд, леді Йорунн, двоє секретарів і кілька людей охорони. Занадто вузьке коло посвячених, але, мабуть, достатнє для оголошення вироку.

Юнак схилився у привітальному поклоні, віддаючи данину ввічливості всім одночасно і нікому особисто. Заговорив секретар:

— У присутності всіх необхідних свідків оголошую рішення щодо Лікіта з королівства хольдінгів. Його звинувачують у порушенні законів гостинності, а також у намірі забрати життя леді Йорунн. Згідно з отриманим зізнанням, можна стверджувати, що дії Лікіта ґрунтувалися лише на його власних прагненнях і бажаннях, а тому герцог не пред'являє жодних обвинувачень посольству хольдінгів, — секретар обернувся до юнака: — Чи визнаєте ви свою провину, а також правдивість усього, сказаного щойно?

— Визнаю.

— Згідно з традиціями Золотої імперії й зі згоди Лонхата з роду Сагар, вашого опікуна й наставника, ви позбавлені недоторканності та всіх супутніх привілеїв, дарованих послам. Відтепер ви зобов'язані підкорятися законам землі, на якій перебуваєте. Це зрозуміло? — Секретар дочекався, поки Лікіт мовчки кивне, потім повернувся до записів й продовжив: — В імперії свідомий намір вбити іншу людину карається смертю. Однак беручи до уваги юний вік звинуваченого, прохання про поблажливість міледі Йорунн, а також заступництво посла королівства Хольда Лонхата з роду Сагар, вирок буде пом’якшено.

Тут Лікіт здивовано підняв голову і на обличчі його з'явився розгублений вираз. Лонхат просив за нього, це ясно. Але чому Йорунн? Адже вони навіть слова один одному не сказали, він узагалі був не впевнений, що дівчина знала його ім'я. Секретар тим часом замовк і відступив на крок назад, замість нього заговорив Лонхат. Голос старого гострим лезом різонув по вухах змученого очікуванням хлопчиська.

— Як представник степу, опікун та наставник звинуваченого я оголошую свою волю: Лікіт із племені хольдінгів тимчасово позбавляється свого імені. Відтепер йому заборонено носити кольори дому Хольда, згадувати про свій рід або іншим способом вказувати на власне походження. Йому відмовлено в правах вільної людини, а після одужання на знак вибачення перед герцогством він зобов'язаний провести не менше ніж рік на службі Недоре в одному з прикордонних гарнізонів. Якщо по закінченню цього терміну він доведе свою чесність, а також достатню зрілість думок і вчинків, то провина його буде прощена і забута. В іншому випадку, його вигнання стане довічним. Будь-хто, хто зустріне його в межах королівства Хольда або герцогства Недоре, Міати та Зелених островів, має ставитися до нього, як до злочинця. Чи приймаєте ви моє рішення? — повернувся Лонхат до Хальварда.