Глава 8.2

Шлях до далекого й невідомого Кінна-Тіате занурив Лікіта в глибокі роздуми. З одного боку, він був розчарований тим, що в перші ж дні не знайшлося вагомого приводу продемонструвати дорослим, яким мужнім і хоробрим він став. З іншого, коли ліси залишилися позаду і загін наблизився до мурів Ельтре, хлопець чітко усвідомив: такого нікому з його друзів по навчанню ще бачити не доводилося.

З жадібністю, притаманною тільки юнакам і мрійникам, Лікіт вбирав усе, що бачив довкола: чудові краєвиди, чужу мову, незрозумілі звичаї, навіть те, як рухаються, тренуються і поводяться воїни в чорному і синьому.

Лікіт старанно повторював собі під ніс нові слова, підхоплені в розмові біля вогнища або в дорозі, охоче показував не менш допитливим чужинцям своє вміння вершника, а трохи згодом навіть спробував зрозуміти правила бою з довгими мечами, якими користувалися жителі долини. Подорож йшла добре, навіть чудово, а тому Лікіт ледь не проґавив той момент, коли все зірвалося і полетіло в прірву.

Те, що знайомство дядька з чужинцем на ім’я Ульф почалося не так, як треба, він зрозумів майже відразу. Його гострий погляд помітив, як сіпнувся Лонхат, коли мова зайшла про вихованку правителя Недоре. Не сховалося від юнака й те, як важко опустилися плечі старого, як змінилася його хода після першої ж вечері з Ульфом у фортеці.

У пошуках розгадки, Лікіт почав ставити обережні питання. Спершу Амайяку — і тут на нього чекала різка відповідь й позачергове чергування на стайні під вельми дивним приводом. Потім — воїнам з місцевих. Пов’язати здогадки в один вузол допомогло випадково почуте ім’я: Йорунн. Серед усіх дівчат і жінок з таким ім’ям Лікіту була відома лише одна, яку дядько ні-ні, а й згадував із такою гострою сумішшю жалю й любові, що навіть в юнака на душі ставало неспокійно.

Лікіт мучився сумнівами весь день, поки загін спускався з гір у долину. Поговорити з Лонхатом він не наважився, весь час поруч були зайві вуха й очі. А ввечері, після того, як коні були нагодовані та почищені, речі розібрані, а збита підкова замінена, роль Лікіта, як і багатьох молодих воїнів, звелася не до розмов, а до того, щоб не заважати старшим.

І все ж вечір у трактирі змінив усе.

Лікіт не одразу зрозумів, ким є таємничий співрозмовник дядька, та по виразах облич здогадався, що пропустити такий шанс розібратися буде помилкою. Йому вдалося вислизнути зі своєї кімнати й сховатися в господарській коморі у самих сходів до того, як настирливий Ульф Ньорд зайняв місце вартового у коридорі. Дошки у коморі були підігнані аби як, звичного гомону в їдальні не стояло через пізню годину, тож юнаку вдалося підслухати більшу частину розмови крізь шпаринки. А потім, коли дядько з Йорунн вийшли надвір, а Ульф Ньорд спустився на перший поверх, — дістатися дядькової кімнати й визирнути на двір. 

Розмова Лонхата з Йорунн вийшла емоційною і гучною, а останні сумніви Лікіта випарувалися, як вранішній туман. Хлопця охопила хвиля відрази до господарів краю, в душі розлилося неприємне відчуття гніву й розчарування. Розповіді про дітей Хольда виявилися лише красивими казками, що маскували огидну правду, а сама Йорунн — боягузкою та зрадницею. 

Уже вночі, після того, як Лонхат відправив юнака спати, думки Лікіта заповнила жага помсти. Як часто буває з молодиками, він розділив світ на чорне й біле, й вирішив не помічати безлічі інших відтінків. Боязка й не до кінця оформлена думка, підживлена яскравими емоціями й оманливо спокійною тишею ночі, перетворилася нарешті на чітке розуміння: якщо Лікіт не захистить честь народу Хольда, то ніхто не захистить.

Зрада має бути покарана, це він засвоїв міцно. І якщо платою за справедливу відплату стане його, Лікіта, життя, то ціна зовсім не буде надмірною. Засинаючи, хлопчик відчував тягучу тугу, змішану з майже болючим відчуттям радості майбутнього великого звершення і майбутньої слави.

Те, що сталося далі, ще довго переслідувало його у снах. Біль і жах закарбувалися в його свідомості не гірше тавра від розпеченого заліза. Гострі уламки, що з’явилися невідомо звідки й пошматували тіло, виявилися дрібнотою. Гіршим стало усвідомлення: він не виконав свою місію.

Вже пізніше, після розмови з дядьком і Ульфом, Лікіт зрозумів, що накоїв. Страх і болісний сором поглинули його стрімко й невідворотно, як колись давно поглинули холодні води степової річки. Можливо, з його вини не буде укладено союзу з Недоре, хольдинги програють війну, Лонхат остаточно визнає, що його небіж — лише дурний невдаха. І на довершення тонкою голкою у свідомість впилося розуміння: йому самому життя врятувала та, кого він кількома годинами раніше засудив до смерті.

Від цієї думки юнакові стало боляче настільки, що він тихенько завив. Лікіт у розпачі оглянув свою кімнату в пошуках зброї — померти від власної руки здавалося йому зараз найкращим виходом. Однак варта, виділена Чорним Вовком, немов передбачила хід думок бранця й забрала все, що навіть віддалено могло б йому нашкодити. Юнакові залишалося тільки мучитися докорами сумління і чекати рішення своєї долі.