Глава 7.2

***

Ульф м'якою ходою пройшовся кімнатою, наблизився до вікна й заклав руки за спину:

— Назви мені хоча б одну причину, через яку я маю продовжувати розмову із тобою тут, а не у присутності дізнавачів у підземеллі.

Він обернувся й вперся в юнака недобрим допитливим поглядом примружених очей. Уся фігура Чорного Вовка, його рухи й постава наче випромінювали неприховану загрозу. Лікіт насилу ковтнув в'язкий клубок у горлі, намагаючись не розтектися брудом під цим моторошним поглядом.

— Утім, можеш не відповідати, — глузливо додав Ульф. — Почуватися борцем за справедливість завжди легше, коли ховаєшся за спиною старших і досвідченіших, еге ж? 

Відверте знущання раптово розбудило в Лікіті лють, а та, своєю чергою, додала юнакові сил. Він стиснув кулаки, підвівся на подушках й процідив:

— Я хоча б спробував зробити щось правильне, шкода, що не вдалося. Упевнений, що рано чи пізно знайдеться сміливець, який завершить цю справу. Зрада має бути покарана!

— Як і дурість.

— То не тягніть і кличте варту. Ви ж повинні вчинити за своїми законами? Я не боюся зустрітися зі смертю.

— Та що ти? — Ульф здивовано підняв брову. — Справді не боїшся? А скільки смертей тобі доводилося бачити? Чи знаєш ти, як помирають люди на полі бою або під рукою ката? Чув, як лунають передсмертні голоси тих, кому не пощастило сконати одразу? Або, може, бачив, як мучать і вбивають дорогих тобі людей?

Лікіт зблід ще більше, хоча, здавалося б, і нікуди. Ульф продовжив:

— Мені дуже цікаво, як би ти заговорив, якби на твоїх очах по одному, повільно і жорстоко почали катувати твоїх друзів, скажімо, тих, з ким ти розділив цю подорож. Ти ж у нас хоробрий та справедливий, що б зробив у такому разі?

— Інші ні в чому не винні, — одними губами прошепотів юнак, — вони не знали. Це тільки я.

— Як благородно з твого боку взяти всю провину на себе.

— Але я не брешу. Хольдингів не вчать брехати.

— Як і підло бити в спину чи виносити вирок самотужки. То, може, про напад не знав лише твій дядько? Йому я вірю, надто вже він розумний, аби схвалити такий ідіотський вчинок. А от Амайяк чи хтось з його людей…

— Ніхто не знав про мої плани! — вигукнув у розпачі Лікіт, однак голос зірвався з переляку. — Покарайте мене, але дайте їм спокій!

— Ну-ну, не варто галасувати, адже я й пальцем нікого не зачепив. Поки що, — обличчя Ульфа стало зовсім жорстким. — А тепер зберися з думками, щеня. Ти своєю дурною поведінкою поставив під удар не себе: ти ще дитина, не тобі вирішувати, що правильно, а що ні, і відповідальність нестимеш не ти. А ось про Лонхата варто було б і подумати. Як по-твоєму, навіщо він сюди приїхав? Коли саме дізнався про Йорунн? Чому не сказав нікому ні слова, більш того, всіма силами постарався уникнути розголосу?

Лікіт ошелешено витріщився на Ульфа.

— Не може бути! 

— Впевнений? Твоїй країні потрібна підтримка мого правителя. Життєво необхідна, інакше Талгат зітре вас на порох ще до зими. Для Лонхата союз з Недоре — це ризик та приниження, але він погодився на них. Чому? Бо гордість означала б сотні й сотні смертей, хлопчику, — сухо відрізав Чорний Вовк. — А ти ледь не зруйнував усе, чого домагався твій дядько. І сам мало не загинув. Упевнений, що серце старого витримало б стільки тривог?

— Я... Я не знав…

— Що смерть правительки степу призведе до чисельних втрат серед хольдингів?

— Але… 

— Які б лежали на твоїй совісті.

Щоки Лікіта спалахнули. Ульф, помітивши спантеличеність співрозмовника, різко наблизився й схопив юнака за комір сорочки:

— А тепер я питаю по справжньому, а ти відповідаєш абсолютну правду, і боронь тебе боги хоч щось перекрутити. Що ти приніс із собою на стайню і звідки це в тебе?

— Із собою? — Лікіт розгублено кліпнув очима. — Кинджал, мені його дядько подарував рік тому. Он той, з різьбленим руків’ям, на столі лежить.

— Що окрім кинджала?

— Нічого.

— Згадуй, щеня! Від цього зараз залежить не тільки твоя доля, а майбутнє всього королівства Хольда. Якісь предмети, зброю, амулети, прикраси, щось подароване невідомими людьми. Що ти мав там залишити?

— Ні-ні, нічого такого, та й навіщо взагалі? Я б не бився амулетами чи прикрасами.

— Звідки ти збирався нападати? 

— Там був куточок, навпроти стійл. Між діжкою з водою і ящиками.

— Як довго ти там ховався?

— Навіть дістатися туди не встиг: побачив спалах, щось свиснуло, грюкнуло, а потім стало боляче і я втратив свідомість. 

— Скільки часу ти перебував на стайні?

—  Хвилину, чи дві… Я сидів надворі, коли помітив пані Йорунн. Вона була одягнена для верхової їзди, але її затримали, і я вирішив, що це вдалий шанс, — Лікіт вихоплював із пам'яті фрагменти подій і висипав їх купою, не надто переймаючись тим, щоб розповідь вийшла послідовною або хоча б зрозумілою. — На стайні було темно, але я пам’ятав, куди йти. Навпомацки прокрався уздовж денників, аби не перелякати коней, ну і… 

— Ти помітив ще когось? Слуг, конюхів, кого завгодно?

— Ні, я точно був один, інакше й затівати справу не було сенсу... Але яке це має значення? Вам не потрібні свідки: я ж і так усе визнав і від слів своїх не відмовлюся.

Ульф нарешті розтиснув пальці й відсунувся. Знесилений Лікіт буквально впав на подушки, намагаючись опанувати себе.

— То що буде далі? — він намагався не тремтіти, але все одно розумів, що виглядає жалюгідно. — Клянуся, усе це правда, і я готовий прийняти будь-яке покарання. Але лише я один. Нехай несуть кайдани.

Він спробував підвестися, але лише глухо застогнав від болю. Ульф гидливо скривився, підійшов до столу, підійняв злощасний кинджал. Повертів його в руках, недбало сунув за пояс й нарешті відповів:

— Від імені герцога Недоре, Міати й Зелених островів, я забороняю тобі говорити про ці події з будь-ким, крім твого дядька. З цієї хвилини й до моменту ухвалення вироку лордом Хальвардом ти перебуваєш під вартою і позбавлений усіх привілеїв, які належать послам. Ти не маєш права покинути цю кімнату без особливого наказу, не можеш зустрічатися з будь-ким, крім Ланхата та охоронців. І не раджу намагатися втекти: у варти буде дозвіл стріляти навіть в спину.