Глава 7.1

Волосся на потилиці Лонхата стало дибки. Старий дивився на племінника — і не впізнавав його: стільки ненависті горіло в юному тілі, стільки щирої рішучості та злого відчаю дзвеніло в голосі. Але найстрашнішим було те, що частково хлопчик повторював його власні слова, кинуті під час суперечки. 

І огиднішого за це Лонхат ще в житті нічого не чув.

А Лікіт продовжив, розпалюючись дедалі більше:

— Я б убив зрадницю, і ви стали б вільним, дядьку. Звісно, я розумію, що найімовірніше, мене б упіймали й стратили. Я й не планував опиратися, навпаки, взяв би всю провину на себе, і вас би не чіпали. Бо моє життя не важливіше за честь роду Хольда.

— Замовкни! Не бажаю слухати ці дурощі! — Лонхат скочив на ноги, наче окропом облитий. Він не знав, чого хоче більше: вдарити юного дурня, аби той замовк, чи затулити власні вуха. 

— Чому ж, нехай продовжує, — пролунало від дверей глузливе зауваження. — Не щодня вдається послухати настільки цікаві промови.

Обидва хольдінги застигли на місці. На порозі, злегка притулившись плечем до одвірка, стояв Ульф Ньорд. І, судячи з того, з якою недбалістю його ліва рука лежала на ефесі меча, чув він достатньо.

Лікіт припнув язика, але запізно. На мить на його обличчі промайнула справжнісінька паніка, та наступної миті хлопець додав:

— І вашого герцога я б теж убив, якби зміг. Шкода, що не вийшло.

Лонхат тихо застогнав і опустився на край ліжка племінника. Якби юнак хотів загнати себе в кут ще більше, то йому б навряд чи це вдалося.

— Ще цікавіше. І як би ти це зробив? — Ульф неквапливо, наче лінивий кіт, переступив поріг кімнати. За його плечем у коридорі було видно силуети ще двох воїнів.

— Я відмінно володію кинджалом! — Лікіт з викликом подивився прямо на нього. — Звісно, я не такий високий, сильний й пихатий, як ваш лорд, та моєю перевагою була б спритність і непомітність. Бо, зізнайтеся, жоден з вас не побачив мене того вечора.

— Що є, то є. У такому разі, залишається тільки подякувати стихіям і духам півночі, що мені не довелося зустрітися з тобою в бою віч-на-віч: вже був би мерцем, — Ульф навіть не намагався приховати іронію. — Пане Лонхате, ви не залишите нас ненадовго удвох?

— Що ви хочете зробити? — старий підвівся на ноги й став так, щоб опинитися між племінником і Чорним Вовком. Лонхат почувався приголомшеним, але не розгубленим. Чесно кажучи, він і сам був ладен зараз надерти юнакові зад так, щоб племінник тиждень сидіти не міг. Але це не означало, що хтось іще мав право зачепити Лікіта хоча б пальцем. — Він — один з послів Великого степу, отже недоторканний, принаймні, поки ваші та наші представники не погодяться на інше.

Ульф навмисно окинув старого особливо багатозначним поглядом, мовляв, ти точно хочеш сутички? Але врешті решт гмикнув, наче рішучість старого викликала в нього скоріш повагу, ніж роздратування, й відповів:

— Мені треба з ним просто поговорити, не більше того. Даю вам слово, що не заподію хлопцю шкоди. Принаймні зараз, — він зняв руку з меча. — Тепер залишите нас наодинці?

Двоє воїнів застигли один навпроти одного: старий і молодий, досвід і відчай проти сили та швидкості. Але хвилини тягнулися, а нічого не відбувалося, Ульф просто чекав. Зрештою Лонхат важко зітхнув, коротко вклонився й вийшов, зачинивши за собою двері. І ось тут Лікіту стало страшно.