Глава 11. Лікіт

Остаточно Лікіт отямився надвечір другого дня в Кінна-Тіате. Обличчя в хлопця було блідим, рухи залишилися млявими, але очі дивилися ясно, та й гарний апетит натякав, що найстрашніше вже позаду.

— Не вставай, — попередив його Лонхат, коли після вечері юнак спробував вибратися з ліжка. — Тобі добряче дісталося, лікарка веліла лежати ще щонайменше день, та й потім рухатися обережно.

— А де ми знаходимося? — голос хлопчиська здавався слабким. Його погляд із тривогою ковзнув розкішними меблями, хутряними килимами, різним камінним порталом, вікнами, зібраним з цілої купи дрібних шматочків майже прозорого, а отже дуже дорогого, скла. — Це точно не трактир.

Лонхат тільки зітхнув. Гостей розташували не у самому замку, де мешкав Хальвард зі свитою, а у двоповерховому будинку для почесних гостей, зв’язаному з основними укріпленнями окремим переходом. За минулі дві доби в хольдінгів було вдосталь можливостей роздивитися й замок, й саме місто, щоправда, у нав’язливому супроводі охорони. І з жодним трактиром чи палацом порівняти це не вдалося б навіть остаточно навіженому безумцю.

— Ми дісталися столиці Недоре, Лікіте. 

— З іншими все в порядку? Ніхто не поранений?

— Так, завдяки герцогу і його вихованці.

Юнак трохи розслабився, але чоло його залишилося насупленим.

— Пити хочеш?

— Так.

Лонхат подав води, Лікіт з жадібністю випив усе до краплі й нарешті запитав:

— Що там сталося, дядьку? Майже нічого не пам'ятаю, все як у тумані.

— Я розповім, але спершу мусиш відповісти на деякі запитання.

— Які? — хлопчик явно насторожився, і Лонхату це не сподобалося.

— Чому ти опинився на стайні того ранку?

У глибині душі старий сподівався на абсолютно буденну відповідь, приміром, «хотів перевірити коней» або «складав речі перед дорогою». Але племінник раптово залився рум'янцем і вперто стиснув губи.

— Це не важливо.

— Лікіте!

— Дядьку, справді, це вже не має значення.

Відчуття неправильності й тривоги посилилося в рази.

— Подивися мені в очі. Лікіте, ти — майбутній воїн, ти — хольдінг із поважного роду. Тобі не пристало ні брехати, ні уникати відповідей. Зараз запитую я, але, повір, це питання тобі поставлять ще багато разів й значно менш доброзичливо. Отже?

— Дядьку, я відповім, але прошу вас вислухати до кінця, щоб ви усе зрозуміли правильно. Я мав відновити справедливість. Заради вас.

— Що саме ти накоїв? — похолодів Лонхат.

Хлопчик вперто випнув підборіддя і пояснив:

— Того вечора я трохи чув ваші розмови. Спершу з герцогом, потім з цією жінкою, що всі називають його вихованкою. Я зрозумів майже одразу, що це та сама Йорунн, дочка Каніта, яку ми вважали загиблою. А вона, виявляється, всі ці роки жила тут, під захистом місцевого правителя. Кинула нас, обрала спокійне сите життя, а не боротьбу за свободу разом з власним народом. Ви й самі так сказали. Це зрада й безчестя, які змиваються тільки кров'ю. Я знаю, що ви приносили присягу їй та її братові, нашому справжньому конунгу Ліду, і тому не можете мститися. Але я — зовсім інше діло. Я вільний, не зв’язаний ані словом, ані спогадами. Я міг відновити справедливість.

Волосся на потилиці Лонхата стало дибки. Старий дивився на племінника — і не впізнавав його: стільки ненависті горіло в юному тілі, стільки щирої рішучості та злого відчаю дзвеніло в голосі. Але найстрашнішим було те, що частково хлопчик повторював його власні слова, кинуті під час суперечки. 

І огиднішого за це Лонхат ще в житті нічого не чув.

А Лікіт продовжив, розпалюючись дедалі більше:

— Я б убив зрадницю, і ви стали б вільним, дядьку. Звісно, я розумію, що найімовірніше, мене б упіймали й стратили. Я й не планував опиратися, навпаки, взяв би всю провину на себе, і вас би не чіпали. Бо моє життя не важливіше за честь роду Хольда.

— Замовкни! Не бажаю слухати ці дурощі! — Лонхат скочив на ноги, наче окропом облитий. Він не знав, чого хоче більше: вдарити юного дурня, аби той замовк, чи затулити власні вуха. 

— Чому ж, нехай продовжує, — пролунало від дверей глузливе зауваження. — Не щодня вдається послухати настільки цікаві промови.

Обидва хольдінги застигли на місці. На порозі, злегка притулившись плечем до одвірка, стояв Ульф Ньорд. І, судячи з того, з якою недбалістю його ліва рука лежала на ефесі меча, чув він достатньо.

Лікіт припнув язика, але запізно. На мить на його обличчі промайнула справжнісінька паніка, та наступної миті хлопець додав:

— І вашого герцога я б теж убив, якби зміг. Шкода, що не вийшло.

Лонхат тихо застогнав і опустився на край ліжка племінника. Якби юнак хотів загнати себе в кут ще більше, то йому б навряд чи це вдалося.

— Ще цікавіше. І як би ти це зробив? — Ульф неквапливо, наче лінивий кіт, переступив поріг кімнати. За його плечем у коридорі було видно силуети ще двох воїнів.

— Я відмінно володію кинджалом! — Лікіт з викликом подивився прямо на нього. — Звісно, я не такий високий, сильний й пихатий, як ваш лорд, та моєю перевагою була б спритність і непомітність. Бо, зізнайтеся, жоден з вас не побачив мене того вечора.

— Що є, то є. У такому разі, залишається тільки подякувати стихіям і духам півночі, що мені не довелося зустрітися з тобою в бою віч-на-віч: вже був би мерцем, — Ульф навіть не намагався приховати іронію. — Пане Лонхате, ви не залишите нас ненадовго удвох?