Глава 9. Помилка

Лонхат повернувся до себе в кімнату в жахливому настрої. У грудях тягнуло і боліло, кожен вдих давався важко. Невірними руками старий намацав кухоль з водою і зробив кілька ковтків, лише тоді дихання почало вирівнюватися. І саме у цей час у кімнату постукали неголосно, але наполегливо.

— Заходьте, — дозволив Лонхат.

Стулка прочинилася з тихим скрипом, і на порозі показався Лікіт.

— А, це ти. Чому не спиш? День був довгий, завтра знову у дорогу, а ти вештаєшся серед ночі.

— Миші, — поскаржився юнак. — Одна нахаба аж на ліжко видерлася, довелося запалювати світло й проганяти, а тут саме почув ваші кроки. Вам погано, дядьку? 

Лонхат ласкаво поплескав хлопчину по плечу і похитав головою. Він дуже сподівався, що двоюрідний племінник не помітив і не почув надто багато.

— Ні, принаймні нічого несподіваного.

— Виглядаєте не дуже.

— Серце пустує, — відмахнувся старий. — Але вже краще.

Хлопець допоміг Лонхату зняти верхній одяг і роззутися. Потім розстелив його ліжко, щільніше затулив віконниці й опустив на них щільну фіранку.  

— Залишитися із вами? Раптом, щось буде потрібно, мигцем принесу. Або, хочете, розкажу щось цікаве? Ввечері багато історій почув.

— Я теж. І, мабуть, на сьогодні мені вистачить. Ти теж йди відпочивай.

— Як накажете, дядьку. Гарної ночі. Вам нема про що турбуватися, — хлопець задув свічку в лампі, що висіла на стіні. — Що б не сталося ввечері, вранці все може змінитися.

— Про що це ти, Лікіте? — злегка здивувався Лонхат.

— Ні про що, дядьку, — знизав плечима той. — Так, згадав приказку, от і все.

***

Ранок видався холодним і сонячним. Йорунн вилаяла себе за безсонну ніч і спішно вдяглася. Після вчорашніх подій голова була порожньою і дзвінкою, але від нічної розмови з Хальвардом на душі полегшало. Виявляється, необхідність приховувати власні думки й брехати, дивлячись в очі — це важкий тягар. Скинути його було настільки приємно, що навіть майбутні складнощі з поверненням у Великий степ, лякали її значно менше.

Дівчина застебнула плащ, залишила на ліжку кілька срібних монет і квапливо шуснула по сходах униз, аби дістатися стайні. Вона збиралася поїхати до того, як решта хольдингів прокинеться й зацікавиться присутністю ще однієї гості. Їй відчайдушно хотілося знову відчути свіжий вітер, розчинитися в мірному перестуку копит, самій стати силою і швидкістю, а не людиною.

Сонце ледь з'явилося над горами, втім на подвір'ї вже поралися трактирні слуги. Кухарка критично переглядала привезених торговцем обскубаних курей, молодий моцак стягував з воза й заносив до зали невеличкі діжки з хмільним, біля нього крутилася приваблива дівчина з довгим рушником, пов’язаним на кшталт фартуха, мабуть, подавальниця чи помічниця хазяйки. Навіть звична і зрозуміла метушня, якою неминуче супроводжується життя будь-якого заїжджого двору, здалася Йорунн трохи більш приємною, ніж зазвичай. 

Біля воріт промайнув плащ гвардійця, отже, люди Ульфа теж не збиралися ледарювати. Дівчина накинула капюшон й завернула за ріг, де розташовувалися стайні. На жаль, вранішнє сонце, вочевидь, розбудило не тільки її. У кутку двору про щось з жаром сперечалися двоє хольдингів. Помітивши чужинку, вони замовкли на півслові, наче не хотіли, щоб їхню суперечку почули.

Йорунн удала, що нічого не помітила. Ввічливо кивнула, як кивнула б будь-якому незнайомцю, й збиралася вже пройти повз, коли зовсім недалеко пролунав дзвін, шум падіння і завзятий сміх. Через двір промчала ватага дітлахів, слідом за якими вибігла праля. Невисока, трохи повненька жінка з міцними руками рухалася напрочуд швидко і спритно, але наздогнати бешкетників не могла. Вона голосно лаялася і розмахувала мокрим рушником, щедро роздаючи стусани тим, хто не встиг ухилитися. Дітвора з вереском кинулася навсібіч, але один з найменших неочікувано влетів в Йорунн, відсахнувся, ледь не збив з ніг іншого розбишаку й остаточно втратив рівновагу.

Дівчина встигла схопити хлопчиська за руку за секунду до того, як той полетів носом у пил. Малий крутнувся на п'яті, смикнувся, намагаючись вирватися, підвів на неї пустотливі оченятка й хотів щось крикнути, але раптом розгледів дорогий одяг Йорунн, вишивки на плащі, а заразом і її обличчя.

Хлопчик охнув і припинив спроби опиратися.

— Моя леді, — тоненький голос одразу привернув увагу інших. — Прошу вибачення. 

— За що саме? — нарочито суворо запитала Йорунн, помітивши, що його друзі зупинилися віддалік. Вони не наважилися кинутися на виручку, але й залишати спійманого приятеля не стали.

— Що вдарив вас, я не навмисно, — хлопець зобразив уклін, — Ми грали, а там...

До них підбігла захекана і розчервоніла праля.

— Спасибі, міледі, що зловили цих демонят.

— Рада допомогти, — Йорунн ледь втримала серйозний вираз обличчя й знов повернулася до дітлахів: — То що ви зробили, що ця поважна жінка ганяється за вами по всьому двору? 

— Ми більше не будемо! — хлопець зам'явся та завбачливо відсунувся якомога далі від мокрого рушника.

— Грали вони!  Перекинули два кошики, виваляли у багні чисту білизну. Всю роботу коту під хвіст відправили! — обурилася жінка. 

— Це правда? — суворо уточнила Йорунн. — Підійдіть сюди.

Принишклі бешкетники закивали, так уважно розглядаючи своє взуття, ніби побачили його вперше.