Глава 5.2

До трактирного залу Йорунн повернулася далеко за північ. На лавці біля стіни куняла хазяйка, загорнута в теплий в’язаний плед. Почувши кроки, жінка прокинулася, відчайдушно позіхнула й схопилася на ноги:

— Ну нарешті, пані. 

Йорунн перевела на неї збентежений погляд, а та квапливо сунула їй до рук ключ:

— Мені наказали приготувати для вас кімнату, от і чекаю. Другий поверх, ліворуч, двері в самому кінці. 

— А… Дякую.

Вона хотіла перепитати, хто саме наказав, але махнула рукою. І так все зрозуміло. Шкода тільки, що бідна жінка чекала її особисто, замість того, щоб залишити когось з молодших працівників. Мабуть, з переляку: не кожного дня до маленького заїжджого двору завертають такі гості. Треба буде завтра залишити їй додаткову платню за клопіт, та й взагалі подякувати, як годиться. Але все це буде завтра, зараз їй потрібен тільки відпочинок.

Мовчазною тінню вона ковзнула до своєї кімнати, прикрила двері й без сил сповзла на підлогу, уткнувшись головою в коліна.

Отже, для Лонхата, а можливо й для степу, вона наполовину зрадниця, наполовину забута усіма вигнанка, не варта ні поваги, ні довіри. Дівчисько, яке заплуталося у власних цілях та бажаннях. Якщо навіть Лонхат не розуміє, чим насправді вона пожертвувала, то чого ж чекати від інших? Від тих сотень і тисяч незнайомців, хто бачив дочку Каніта лише здалеку або чув про неї з чужих вуст.

Вона може скільки завгодно мріяти, що повернеться у степ із силою, здатною зруйнувати владу Талгата. Реальність буде іншою: ніхто не чекає на неї у Гілоні, ніхто не дозволить їй очолити війська. Хольдинги налякані. Спустошені. Зневірені. Минуле залишилося в минулому, та й сама вона змінилася. Чиста дівчинка, яка дивилася на світ наївними очима і за якою люди були готові йти, як за маяком уночі, тепер жила лише у спогадах.

Погано це чи добре, хтозна.

З вікна на підлогу впав косий промінь місячного світла. Майже повне нічне світило затьмарило зірки, його відблиски грали на засніжених схилах гір. Йорунн повільно підвелася й підійшла до низького й широкого вікна. Звідси було видно, як сяє, звиваючись, стрічка ріки, як тонким срібним мереживом мерехтять на поверхні недалекого озера ледь помітні хвилі. Ніч видалася напрочуд гарною і Йорунн, немов маленька дитина, сіла на підвіконня, підібгавши під себе ноги. Темрява відгукнулася на її поклик, м'яко торкнулася плеча, а потім напівпрозоре лускате тіло обвилося навколо зап'ястя.

—  Хочеш мене втішити? — дівчина погладила трохи шорстку темну спинку кінчиками пальців, і напівзмій тихенько фиркнув, влаштовуючись зручніше. — Дякую.

У двері тихенько постукали.

Йорун обернулася і навіть майже не здивувалася, побачивши на порозі Хальварда. Іскри в його очах сяяли яскравіше за бліки на озері.

— Дозволиш увійти?

— Хіба можу заборонити? Ви у своєму праві.

— Я піду геть, якщо проженеш.

Йорунн слабко хитнула головою:

— Самотність лякає мене зараз більше, ніж ще одна сварка. Тож заходьте, розташовуйтеся. Продовжимо перервану бесіду? Зараз ви скажете, що мені варто було бути стриманішою. Що я дозволила собі зайвого, порушила ваш наказ. Що ви, як завжди, мали рацію, а я — вперта й надто передбачувана у своїх поривах.

— Власне, ні, — правитель озирнувся, шукаючи, на що можна було б сісти. На жаль, кімната була зовсім простенькою й сідати довелося просто на край ліжка. — Усього лише хотів запитати, як ти.

— Погано, якщо чесно.

— Лонхат не став слухати?

— На жаль. І ви знали, що так буде, тому намагалися попередити. Треба було послухати вас і промовчати: від моїх зусиль стало тільки гірше.

Він зціпив пальці й примостив на них підборіддя:

— Був маленький шанс на інший перебіг подій. Зізнаюся, що в цьому випадку прикро визнавати власну правоту.

— Але як ви здогадалися?

— Бо бачив справжні програші. Бо сам жив із відчуттям безпорадності. Вся загадка в тому, що навіть дрібні, але власні, проблеми нам завжди ближче, ніж страшні й трагічні події десь там, далеко. Комусь може здаватися, що він дарма залишив дім. Іншим — що дарма не поїхав. Хтось звинуватить у поразці себе, інші — будь-кого навколо. Одних мучитиме думка, що щось можна було змінити, других, що не треба було й намагатися. Що покора дала б їм більше, ніж боротьба. І всі будуть частково праві, бо немає якоїсь однієї причини, що призводить до програшу. Як і не існує одного способу дій, що завжди дарує перемогу. І вже будь певна: жоден з них не оцінить твоєї жертви. На словах, можливо, приймуть, але серцем… Повністю зрозуміти, що таке крок у незвідане, добровільна покора на невизначений час, готовність відмовитися від себе, виснажливе навчання, самотність, неможливість навіть просто говорити мовою батьків, здатні лише одиниці. Ті, хто пережив подібне.