Глава 5.1

— Звідки ти можеш знати, що я робила, а що ні? — раптово розлютилася Йорунн. — Ким я по-твоєму була весь цей час? — її голос тремтів від обурення. — Полонянкою. Цінним заручником. На мені немає ланцюгів, але це не означає, що я вільна. Так, я хотіла вижити, повернутися одного дня додому, але не з порожніми руками, а зі знаннями, які допоможуть хольдингам. Я думала про вас щодня, щохвилини. Заради вас я змирилася з купою обмежень, перетворила своє життя на нескінченну низку падінь і сходжень, важкого навчання й болісних поразок. За ці чотири роки я дізналася більше, ніж будь-хто з живих. Відмовилася від імені, спадщини батька, стала ніким, заново вчилася жити, дихати, вірити, говорити й дивитися людям в очі. Скажи мені, Лонхате, радник конунга Каніта й наставник його дітей, що змогла б я дати нашому народові чотири роки тому?

— Не знаю, але може хоча б надію. Символ і віру в те, що в нас є майбутнє.

— Зараз я можу запропонувати набагато більше.

— Але зараз тебе немає. Ти давно мертва, про тебе забули. Ніхто не піде за тобою, бо не знає тебе. Хто ти тепер? Великий маг? Шляхетна леді з сутінкових земель?

— Та, ким і була раніше. Відмінність лише в тому, що я прийняла свою суть, а не стала відмовлятися від неї. Зазирни у своє серце і запитай у нього, чи це правда.

— Моє серце померло чотири роки тому, — раптово крикнув Лонхат і відлуння прокотилося по всьому подвір’ю. — Я загинув, коли залишив тебе там, в його руках, серед полум'я, одну, беззбройну. І не живу з того моменту, навіть якщо моє серце б’ється, як і раніше.

Він скочив на ноги й відсахнувся від неї, наче його вогнем обпекло. Лонхат важко дихав і навіть у тьмяному нічному світлі виглядав неприродно блідим. Тремтячою рукою він послабив комір й зробив декілька глибоких вдихів. Йорунн до болю стисла кулаки, впиваючись нігтями в долоні.

— Те, що сталося у Вітахольмі, знищило мене, — нарешті продовжив старий. — Мені немає прощення, моєму вчинку немає виправдання. Я — зрадник. Я підштовхнув тебе до краю, не захистив, не врятував… А тепер збираюся укласти союз із тим, хто змінив тебе остаточно, бо степу й справді потрібна допомога. Це — заслужене покарання, от тільки мені воно не під силу.

Тиша заповнила все навколо липкою болотною тванню. Лонхат розвернувся й непевною ходою рушив у бік трактиру. Дістався входу, похитнувся, важко сперся рукою об одвірок, доторкнувся чолом до стіни й хрипло вдихнув вечірню прохолоду. Йорунн теж підвелася й підійшла ближче. Кров важко стукала у скронях, щоки палали вогнем. Та доторкнувшись до них, дівчина зрозуміла, що пальці стали не теплішими за кригу. 

 — Це я змусила тебе піти. Я хотіла врятувати вас. І врятувала, — твердо промовила вона. — І я наказую тобі ніколи не повторювати того, що ти тільки що сказав.

— Наказуєш? За яким правом? Ти більше не спадкоємиця роду Хольда. Ти зреклася, пам'ятаєш? Веліла обрати нам нового конунга. Та й власному сумлінню не накажеш.

Йорунн здригнулася, не знаючи, що ще можна сказати чи зробити, аби не відчувати себе настільки кепсько. 

— Краще б ми обидва померли тоді, ніж дожили до цього дня, — донісся до неї тихий шепіт, — краще б зовсім не народжувалися. Гірка доля зрадників і боягузів...

І, похитуючись з боку в бік, Лонхат побрів геть. Йорунн, розчавлена і спустошена, просто дивилася, як він зникає за дверима. Усвідомлення того, що найближча людина, вірний підданий, друг і наставник був готовий відмовитися від неї через те, що не був певен в її щирості й чесності, притисло її до землі з силою гранітної брили. Не повірить він — не повірить ніхто. Це вдарило болючіше за кинджал, вибило все повітря з легень, залишило дзвінку порожнечу там, де жевріли ілюзії. Йорунн завмерла самотня, загублена. 

А потім розвернулася й пішла геть. Від думки, що зараз їй доведеться повернутися в дім, повний людей, що будуть дивитися на неї і намагатися розпитати, що сталося, відверто нудило. Відраза до самої себе поглинула її, немов каламутні води, що зімкнулися над головою, не даючи зробити вдих. Та й, чесно кажучи, не дуже хотілося.

І лише коли двір повністю спорожнів, у вікні другого поверху ворухнулася тінь. Невисокий, по-підлітковому нескладний хлопець мовчки прикрив стулку віконниці й зник у темній кімнаті.