Глава 5. Старі рани

Їй не довелося чекати надто довго: Лонхат вийшов на вулицю лише через пару хвилин. Світла надворі було не так вже й багато, але старий ніби відчув, куди треба повернутися. Підійшов ближче, ковзнув поглядом по її дорогому дорожньому костюму, срібним узорам, що прикрашали комір, на мить зачепився за руків’я кинджала, оздобленого сяйливими камінцями. Завагався, наче не знав, чи хоче наблизитися до неї остаточно. Його пальці мимоволі пройшлися по оскамиту плаща, що він перекинув через передпліччя, занурилися в розкішний хутряний кант капюшона. 

Вона подалася уперед перша:

— Лонхате…

— Ось, — він простягнув їй згорток. Ввічливий жест, наче й сповнений турботи, але такий, що зберіг між ними невелику відстань. — Прихопив, аби ти не замерзла. Втім, схоже, ти звикла до місцевої прохолоди більше, ніж могло б здатися на перший погляд.

Вона мовчки забрала плащ, недбало поклала його на купу колотих дров позаду себе:

— Я давно вже перестала помічати холод. Дрібна супутня перевага володіння небезпечною магією.

Він кивнув.

— То он воно як вийшло. А волосся?

— Заважає в бою, — вона змучено посміхнулася, намагаючись не помічати внутрішньої тривоги, що зростала з кожною секундою. — Так зручніше.

— Ти тепер часто б’єшся?

— Значно більше, ніж хотілося б.

— Ясно…

Він все ж підійшов ближче, втомлено хекнув, намагаючись влаштуватися зручніше на обтесаній колоді, що мала слугувати чи то лавкою, чи то підставкою для дроворуба. Йорунн нервово обхопила плечі руками, відчуваючи себе страшенно ніяково. Усі заготовлені слова випарувалися в одну мить, як і впевненість в тому, що їх взагалі треба говорити.

— Як ти? — поцікавилася вона нарешті, коли мовчання затягнулося непристойно довго. — Дорога, мабуть, виснажила тебе.

— Є трохи. Хотів дістатися сюди якомога скоріше, втім, зараз розумію, що не треба було поспішати. День, тиждень, чи навіть місяць або рік нічого б особливо не змінили.

— Це зовсім не так… — вона розвернулася до нього усім тілом й м'яко торкнулася його плеча. Від її пальців потекли тонкі цівки світла. Йорунн точно знала, що обережний дотик вогню зігріє старого та надасть сил, але Лонхат сторожко відсунувся. Вона збентежено підняла розкриті долоні, аби показати, що це повністю безпечно. — Ти не уявляєш, як я чекала цього дня. Як прагнула зустрітися, обійняти тебе. Мені стільки усього треба розказати! 

— Вибач. Трохи інакше уявляв момент нашої зустрічі. Тому не впевнений, що хочу слухати тебе прямо зараз.

— Тобто? — Йорунн сторопіла. 

— Твій лорд вже роз’яснив мені основні моменти. А дещо я й сам бачу: не сліпий же я насправді.

— В якому сенсі?

— Ну… — він невизначено змахнув рукою, окреслюючи її постать з голови до ніг. — Тепер я впевнений, що ти не потерпаєш у злиднях, не скалічена й не позбавлена волі, в тебе є нові друзі й нові здібності. Воїни Ельтре згадують тебе зі щирою повагою, тобі дозволено безкарно кидати звинувачення в обличчя правителю краю. Непогано для вигнанки.

— Лонхате, — її голос впав від хвилювання.

— До речі, цей Хальвард... Хто він для тебе насправді?

— Наставник і лорд, — розгублено озвалася вона.

— І тільки? Мені здалося, що це не все. Ви коханці?

— Що?! Ні! Звісно ні!

Її обличчя вкрилося рум'янцем. Лонхат помітив це й невдоволено хитнув головою.

— Але ви обидва не байдужі одне до одного. Я старий, Йорунн, але не дурний. Це багато чого б пояснило, але не все, дитино, не все...

— Вислухай мене, перш ніж засуджувати.

— Засуджувати? О ні, це не зовсім правильне слово. Та я збентежений. Збитий з пантелику й розгублений. Я радий тебе бачити, справді, — він обома руками провів по сивому волоссю, що аж ніяк не було схоже на прояв радості. — Але, крім того, я дуже злий. На тебе, себе, твого наставника-мага. Почуваюся так, наче сам себе навколо пальця обкрутив. 

Вона болісно скривилася:

— Кажи вже як є: що я тебе обдурила?

— Ні, — квапливо, заперечив він. Аж занадто квапливо, щоб повірити в його щирість. 

— Ти не знаєш, про що говориш, — вона підібгала губи, відсунулася від нього та втупилася поглядом у суцільну стіну. — У мене не було вибору.

— Скоріш за все — так. Навіть твій лорд визнав, що змусив тебе підкоритися його волі, тож я не стану сперечатися. Але… Майже чотири роки, Йорунн?! Не знаю, що тут відбувалося, але бачу результат: ти знайшла могутнього покровителя, приборкала магію, користуєшся повагою і пошаною. І, схоже, зовсім не прагнеш розділити тяготи свого народу, що залишився у степу. Не мені засуджувати, якщо ти свідомо обрала життя в безпеці замість борсання в багнюці відчаю й поразки. Та я не розумію, чому за всі ці роки ти не відправила до нас ні листа, ні найменшої звісточки?