Глава 3.2

— Ви знаєте, що наш провідник насправді — права рука правителя?

Лонхат невизначено хитнув головою, наче не почув питання Амайяка. Втім, мечника це з пантелику не збило. Він закрив за собою стулку двері й вмостився на лавці під вікном, втопленим в глибоку нішу. Якщо будівельники фортеці чогось і не пошкодували, то це каменя: товщина стін перевищувала довжину ліктя дорослого чоловіка. У степу так не будували, просто нема було де взяти стільки матеріалу. А от внутрішнього простору всередині форту не вистачало. Окрім широкого ліжка й скрині для речей в кімнаті вмостилася тільки лавка та жаровня з золотистими кристалами, яку слуга приніс одразу після прибуття почесного гостя. Від жаровні йшло рівномірне тепло, а камені, схоже, не охололи навіть трохи, хоча пройшло вже кілька годин.

— Це велика честь для нас. Аж занадто велика, — озвався Лонхат.

— А ще говорять, що він часто приїздить сюди в супроводі іншої наближеної до правителя особи: його вихованки. Вона ніби-то допомагає захищати кордони від небажаних гостей з імперії, хоча слабко уявляю, навіщо такому укріпленню, як ця фортеця, ще одна захисниця. Та насправді здивувало мене дещо інше: її ім’я. Надто вже звичне для вуха жителя степу, хоча, можливо, я просто погано розчув.

Лонхат відвів очі й заклав руки за спину:

— Тоді недочуваємо ми обоє.

— Он воно як. — Амайяк почесав заросле бородою підборіддя й ніяково пхекнув. — Гадаю, такий почесний ескорт — не зовсім збіг. Можливо, в нас більше шансів на те, щоб укласти союз, ніж я сподівався. Але нехай мене кочівники живцем зварять, якщо ви не знаєте чогось такого, про що інші навіть не здогадуються.

— Кочівники почекають, Амайяку, — озвався Лонхат. — Твоє діло — безпека загону, а перемовини — моя місія й моя відповідальність. Не лізь у цю справу, принаймні, поки що.

— Зрозуміло, власне, я й не планував, — анітрохи не образився мечник. — Так, поділився спостереженнями. — Він підвівся й поправив свій пояс зі зброєю. — Тоді краще піду роздивлюсь околиці. Може, щось корисне дізнаюся, що стане у пригоді у степу. Надто вже місцеві люблять різні укріплення й механізми, впевнений, щось новеньке обов’язково знайдеться. 

— Прихопи з собою Лікіта. Йому буде цікаво, та й мені спокійніше, коли він не вештається без діла.

— А він і не вештається, — злегка посміхнувся Амайяк. — Як тільки ми покінчили із розселенням, я відправив його до стайні. Не подумайте, що я не довіряю господарям, але наші коні не звикли до місцевого корму, не хотілося б потім лікувати кольки чи ще якусь хворобу. 

Вечеряли гості разом із вартовими в загальній залі. Тут яскраво палав камін, від якого йшло сухе тепло, на стінах тьмяно виблискували герби, вишиті на стягах, а часті вузькі вікна виявилися забраними не дерев’яними віконницями, а справжнім прозорим склом. На столах знайшлося місце гарячому супу, свіжому хлібу, овочам й запеченому м’ясу, а по глиняних кухлях наливали не тільки воду. Після довгих днів подорожі просто неба й одноманітної каші, заправленої сушеним м’ясом, це здалося Лонхату якщо не бенкетом, то вже точно його подобою.

Крісло для старого посланця поставили на чолі столу поруч з Ульфом, та й в цілому до гостей виявили не абияку пошану. Хольдинги встигли відмитися від пилу, трохи перепочити на чистих сухих ліжках, їх не обмежували в переміщенні фортецею й попри певні мовні непорозуміння намагалися допомогти з будь-якими складнощами. 

Втім, Лонхат все одно почувався незатишно, немов би прийшов на чиєсь свято в брудних лахміттях. Він геть не розумів, як користуватися простими предметами на кшталт каменів для освітлення чи маленьких ножичків для м’яса. Тим більше не звик, що для виконання будь-якої доручення тут треба звертатися до слуг. Він навіть кинув косий погляд на свій одяг й подумки оцінив якість шиття й одноманітність сукна, з яких були зроблено його плащ, штани й сорочку. На жаль, найпростіша форма вартових фортеці виглядала складнішою й вишуканішою, ніж його найкраще вбрання із вишивками.

«Ну й грець із вами! — буркнув він сам собі під ніс. — Можливо, я й справді неосвічений степовий телепень, але ж я подолав такий довгий шлях не через цікавість або марнославство, а заради майбутнього хольдінгів. І якщо для укладання союзу доведеться визнати, що мені відомо про світ далеко не все, то що ж: краще мати вигляд дурня одну хвилину, ніж прожити дурнем усе життя».